Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Хай що ми робили, догодити їй було неможливо. Якщо я сонячно усміхалася і гукала «Привіт, місіс Дьюбоз», то у відповідь лунало грізне:

— Не смій казати мені «привіт», паскудне дівчисько! Мусиш говорити «Доброго дня, місіс Дьюбоз!».

Вона була лиха. Якось вона почула, що я називаю нашого тата просто Атикус, так її мало родимець не вхопив. Мало того, що ми найзухваліші, найбезпардонніші йолопи, які їй траплялися у житті, так ще й наш батько гідний жалю, що не одружився вдруге по смерті нашої матері. Яка то була чарівна, досконала жінка, кричала вона, і в місіс Дьюбоз просто серце рветься навпіл, коли вона бачить, як Атикус дозволяє дітям такої пані рости дикими й некерованими. Я не пам’ятала мами, а Джемі пам’ятав — іноді він мені про неї розказував, то він аж пополотнів, коли місіс Дьюбоз нам оце все видала.

Після усіх жахів з Примарою Редлі, скаженим собакою і пожежею, Джемі вирішив, що це просто боягузтво — зупинятися біля порогу міс Рейчел і чекати, і він оголосив, що ми тепер добігатимемо щовечора до пошти на розі й там зустрічатимемо Атикуса з роботи. Скільки разів Атикус бачив, що Джемі стоїть розлючений через слова місіс Дьюбоз, які вона встигла викрикнути нам услід.

— Не переймайся, сину,— заспокоював його Атикус,— вона стара і дуже хвора. А ти тримай собі голову високо і будь джентльменом. Хай що вона тобі наговорить, не дай їй себе розізлити.

Джемі відповідав, що не така вже вона, мабуть, і хвора, якщо так репетує. Коли ми утрьох підходили до її будинку, Атикус знімав капелюха, галантно махав їй рукою і промовляв:

— Доброго вечора, місіс Дьюбоз! Ви сьогодні як картинка.

Щоправда, Атикус ніколи не уточнював, яка саме картинка.

Він розповідав їй судові новини і висловлював щиру надію, що завтра у неї видасться приємний день. Потім він знову вдягав капелюха, закидав мене до себе на плечі просто у неї на очах, і ми йшли в сутінках до себе додому. У такі моменти я думала, що мій тато, який ненавидів зброю і ніколи не воював, був найхоробріший чоловік на світі.

На дванадцятиліття Джемі подарували гроші, й вони буквально пропікали йому кишеню, тому наступного дня одразу по обіді ми пішли до середмістя. Джемі гадав, що йому вистачить купити собі модель парового двигуна, а мені — жезл тамбурмажора.

Я вже давно задивлялася на цей жезл: він продавався у крамниці В. Дж. Елмора, був прикрашений цехінами й блискітками і коштував сімнадцять центів. Моєю найпалкішою мрією було диригувати на ходу шкільним оркестром округу Мейком. Я вже почала тренуватися: підкидала палиці й майже навчилася їх ловити, проте Келпурнія ніколи не пускала мене в хату, якщо заставала з палицею в руках. Мені здавалося, що коли я матиму справжній жезл, усе піде як по маслу, і з боку Джемі було вельми шляхетно його мені купити.

Місіс Дьюбоз уже розташувалася на своїй терасі, коли ми йшли до крамниці.

— Чого це ви тут вештаєтеся у таку пору? — загорлала вона.— Не інакше як школу прогулюєте. От я зараз зателефоную директору і все йому розкажу!

Тут вона ухопилася за колеса свого крісла і зробила таке обличчя, ніби й справді виконає свою погрозу.

— Та сьогодні ж субота, місіс Дьюбоз,— сказав Джемі.

— Субота чи не субота, байдуже,— туманно відповіла вона.— Цікаво, а ваш батько знає, де вас носить?

— Місіс Дьюбоз, ми ходили до міста самі, ще коли були ось такі,— Джемі показав рукою фути зо два над тротуаром.

— Не бреши мені! — заголосила вона.— Джеремі Фінчу, Моді Аткінсон доповіла, що ти сьогодні вранці зламав у неї виноградну лозу. Вона все розповість твоєму батькові, й тоді ти пошкодуєш, що взагалі народився на світ! І якщо тебе не допровадять до виправної школи цими днями, моє прізвище не Дьюбоз!

Джемі й близько не підходив до винограду міс Моді з минулого літа, до того ж він твердо знав, що міс Моді ніколи б не наскаржилася Атикусу, навіть якби щось і було, тому він усе заперечив.

— Не смій сперечатися! — аж заверещала місіс Дьюбоз.— А ти? — тут вона тицьнула у мене своїм покарлюченим пальцем.— Чого це ти розгулюєш у комбінезоні? Ти мусиш вдягатися у сукні з корсажем, юна леді! І якщо ніхто тебе не перевиховає, будеш прислуговувати у корчмі,— ну от, дожилися, молода Фінч уже прислуговує у «Кафе ОК», нічого собі!

Мене охопив жах. «Кафе ОК» було дуже підозрілим закладом на півночі центральної площі. Я вчепилася в руку Джемі, але він різко її вирвав.

— Ходімо, Скауте,— прошепотів він.— Не звертай на неї уваги. Просто високо тримай голову і будь джентльменом.