Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Міс Моді, наша вулиця дуже стара?

— Вона існувала, коли ще й міста доладного не було.

— Ні, мем, я маю на увазі, що тут живуть старі люди. Ми з Джемі — єдині діти. Місіс Дьюбоз мало не сто років, і міс Рейчел стара, і ви, і Атикус.

— Не сказала б, що п’ятдесят — така вже глибока старість,— відрубала міс Моді.— Мене поки що на візку не катають, здається. Як і твого батька. Але мушу подякувати провидінню, яке зглянулося та спалило мій старий мавзолей. Я дійсно не така молода, щоб з ним упоратися,— тут ти маєш рацію, Джін-Луїзо, наш квартал таки не юний. Ти нечасто буваєш серед молоді, так?

— Чому ж, мем, а в школі?

— Я маю на увазі молодих дорослих. Втім, тобі пощастило. Вік вашого батька — для вас перевага. Якби він мав тридцять років, життя ваше було б зовсім інше.

— Ясна річ. Атикус нічого не вміє...

— Ти навіть не уявляєш,— сказала міс Моді,— як багато ще у ньому життя.

— І що ж він таке уміє?

— Він може так скласти заповіт, що тільки цьом та в люлю.

— Подумаєш!

— А ти знаєш, що він краще за всіх у нашому місті грає в шашки? Ще замолоду, коли ми всі жили на Пристані, Атикус Фінч міг побити в шашки будь-кого на обох берегах річки.

— Та Господи, міс Моді, ми з Джемі його завжди обіграємо.

— Ти вже мала б розуміти, що він вам просто піддається. А тобі відомо, що він вміє грати на варгані?

Це скромне вміння могло тільки викликати у мене ще більший сором за батька.

— А ще...— почала вона.

— Що ще, міс Моді?

— Нічого. Нічого... гадаю, усім цим можна пишатися. Не кожний вміє грати на варгані. А тепер не заважай теслям. І взагалі, йди вже додому, бо я займуся своїми азаліями і не зможу тебе пильнувати. Ще вдаришся головою об дошки.

Я пішла до нас у двір, де Джемі стріляв по бляшанках,— дурна справа, коли кругом стільки сойок. Тоді я повернулася на подвір’я і години дві майструвала фортецю з боку веранди: мені знадобилися для цього автомобільна шина, ящик з-під апельсинів, кошик для білизни, шезлонги і маленький американський прапор, який вирізав для мене Джемі з коробки кукурудзяних пластівців.

Коли Атикус прийшов додому на обід, я сиділа у своїй фортеці й цілилася через вулицю.

— У що це ти мітиш?

— У сідницю міс Моді.

Атикус озирнувся і побачив мою величеньку мішень над азаліями. Він зсунув капелюха на потилицю і перейшов вулицю.

— Моді,— гукнув він,— мушу попередити. Тобі загрожує велика небезпека.

Міс Моді випросталася — і побачила мене.

— Атикусе,— сказала вона,— ти сущий диявол з пекла.

Атикус повернувся до нас на подвір’я і звелів мені розібрати всі укріплення.

— І не дай Боже я ще раз побачу, що ти цілишся в людей,— застеріг він.

Хотіла б я, щоб тато був сущим дияволом з пекла. Я вирішила попитати про нього у Келпурнії.

— Містер Фінч? Та чого тільки він не вміє робити!

— Що, наприклад?

Келпурнія почухала потилицю.

— Так зразу й не скажеш,— відповіла вона.

Справу погіршив ще й Джемі: він спитав у Атикуса, чи гратиме той за методистів, а Атикус відповів: у жодному разі, він для такого застарий. Методисти прагнули викупити закладену ділянку під свою церкву і викликали на футбольний матч баптистів. Батьки усіх наших школярів брали участь — окрім одного Атикуса. Джемі сказав, що він навіть не піде на гру, але не встояв, бо обожнював футбол, і стояв похмурий як ніч разом зі мною й Атикусом на краю поля, а батько Сесила Джейкобса так і гатив голи у ворота баптистів.

Одного суботнього дня ми з Джемі узяли свої рушниці й вирішили піти пошукати якусь білку чи кролика. Проминули Садибу Редлі, пройшли ще кроків з триста, як раптом Джемі примружився і почав вдивлятися у щось вдалині вулиці. Схиливши голову набік, він дивився скоса.

— Що ти там угледів?

— Якийсь старий собака біжить.

— Здається, це Тим Джонсон.

— Та нібито він.

Тим Джонсон був собака містера Гаррі Джонсона, мейкомського автобусного водія, який жив на південній околиці міста. Тима, рудуватого пойнтера, знали й любили всі в місті.

— Що це з ним коїться?

— Не знаю, Скауте. Ходімо краще додому.

— Та ну, Джемі, зараз же зима, лютий місяць!

— То й що? Треба сказати Кел.

Ми помчали додому і вбігли до кухні.

— Кел,— сказав Джемі,— ти можеш вийти на хвилинку на вулицю?

— З якого це доброго дива, Джемі? Немає у мене часу бігати на вулицю щоразу, як вам щось заманеться.

— Там щось дивне відбувається з одним старим собакою.

Келпурнія зітхнула.

— Не маю я зараз часу перебинтовувати лапи собакам. Візьміть бинти у ванній і перев’яжіть самі.