Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Хто вій, хто він — чорнолюбець! Чорнолюбець — ось він хто!

— Брешеш! — загорлала я.— Не знаю, про що ти патякаєш, але стули свою брудну пельку негайно!

Я зіскочила зі сходів і помчала за ним. Миттю наздогнала його і наказала забрати свої слова назад.

Френсис вирвався і кинувся прожогом до старої кухні, а на ходу верещав: «Чорнолюбець!»

Коли вистежуєш здобич, найголовніше — не метушитися. Принишкни — тоді її розбере цікавість і вона — кров з носа — вилізе. Френсис з’явився у дверях кухні.

— Ти ще сердишся, Джін-Луїзо? — обережно спитав він.

— Зовсім ні.

Френсис вийшов на галерею.

— Береш свої слова назад, Фре-енсисе?

Але я зарано кинулася до нього. Френсис зник у кухні, і я повернулася на веранду. Я вмію чекати. Просидівши на сходинках хвилин зо п’ять, я почула голос тітки Александри.

— А де Френсис?

— Десь там на кухні.

— Він же знає, що я забороняю йому ходити туди гратися.

Френсис підійшов до дверей і закричав:

— Бабуню, вона мене сюди загнала і не випускає!

— Що це означає, Джін-Луїзо?

Я подивилася на тітку Александру.

— Нікуди я його не заганяла і ніде не тримаю.

— Тримає, тримає! — репетував Френсис.— Вона не дає мені вийти!

— Ви посварилися?

— Вона розізлилася на мене, бабусю,— скаржився Френсис.

— Френсисе, негайно виходь з кухні. Джін-Луїзо, якщо я почую бодай слово від тебе, я все розкажу твоєму татові. Мені почулося, чи ти щойно вимовила слово «дідько»?

— Почулося, мем.

— Сподіваюсь, що так. І щоб більше мені такого не чулося.

Тітка Александра безнастанно підслуховувала. Варто було їй відійти, як Френсис вистромив голову і вишкірився до мене:

— Ти зі мною краще не жартуй.

Він вибіг надвір, але тримався на відстані, ганяючи, наче м’яч, жмути сухої трави; час до часу він озирався і скалив зуби. На веранду вийшов Джемі, подивився на нас і повернувся у хату. Френсис виліз на мімозове дерево, зліз, заклав руки в кишені й почав кружляти подвір’ям.

— Ха! — крикнув він.

Я спитала, кого він з себе удає, дядька Джека? Френсис заявив, що мені, здається, наказали сидіти тихо і не лізти до нього.

— Та кому ти потрібен,— промовила я.

Френсис пильно подивився на мене, вирішив, що я вже достатньо змирилася, і затяг напівголоса:

— Чорнолюбець, чор...

Цього разу я до крові розбила собі кісточки пальців об його передні зуби. Не в змозі діяти лівою рукою, я активно підключила праву, але ненадовго. Дядько Джек так міцно стиснув мене, що я й поворухнутися не могла, і наказав: «Стій сумирно!»

Тітка Александра клопоталася біля Френсиса, витирала йому сльози своєю хусточкою, пригладжувала чуба, ніжно поплескувала по щоці. Атикус, Джемі й дядько Джиммі теж вийшли на веранду, коли Френсис почав лементувати.

— Хто з вас перший розпочав? — спитав дядько Джек.

Ми з Френсисом вказали одне на одного.

— Бабуню! — завив він.— Вона обізвала мене шльондрою і напала на мене.

— Це правда, Скауте? — спитав дядько Джек.

— Мабуть.

Дядько Джек подивився на мене, й обличчя у нього стало точнісінько як у тітки Александри.

— Я ж попереджав тебе про неприємності, якщо ти вживатимеш подібні слова, не забула?

— Ні, сер, але...

— Ось зараз ти матимеш неприємності. Стій де стоїш.

Поки я думала, стояти мені чи втікати, слушний момент було втрачено. Щойно я зібралася тікати, як дядько Джек перехопив мене. І вже у мене перед очима маленька мурашка, яка тягне у траві хлібну крихту.

— Більше ніколи в житті я з тобою не розмовлятиму! Я тебе ненавиджу, і зневажаю, і сподіваюся, що ти завтра помреш!

Ця заява, схоже, тільки дужче розпалила дядька Джека. Я побігла до Атикуса по підтримку, але він сказав, що я сама напросилася і нам час збиратися додому. Я скулилася на задньому сидінні машини, ні з ким не попрощавшись, і вдома побігла до своєї кімнати і грюкнула дверима. Джемі хотів був сказати мені щось втішне, але я і слухати не стала.

Я оглянула свої збитки — виявилося, що маю усього сім чи вісім червоних плям, і я роздумувала про відносність усього сущого, коли хтось постукав у двері. Я спитала, хто там. Виявилося, дядько Джек.

— Іди геть!

Дядько Джек сказав, що коли я й далі так розмовлятиму, він мене ще раз відлупцює, і я замовкла. Він увійшов до кімнати, а я стала у куток спиною до нього.

— Скауте, ти мене і досі ненавидиш?

— Можеш мене знову відшмагати, ну ж бо!

— Не думав, що ти така злопам’ятна,— сказав він.— Ти мене розчарувала — сама напросилася, хто тобі винен?