Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Я вже готова була йому врізати, як пригадала слова Атикуса, розтиснула кулаки і пішла геть.

«Скаут боягузка!» — так і бряжчало у мене у вухах. Вперше в житті я відмовилася від бійки.

Чомусь виходило, що коли я поб’юся з Сесилом, я зраджу Атикуса. Атикус так рідко просив про щось мене й Джемі, що хай мене і дражнять боягузкою, заради нього я витримаю. Я почувалася страшенно шляхетною цілі три тижні. А тоді прийшло Різдво, і вибухнула катастрофа.

Ми з Джемі очікували на Різдво зі змішаними почуттями. З одного, гарного боку, Різдво — це ялинка і дядько Джек Фінч. Щороку в переддень Різдва ми зустрічали його на Мейкомській вузловій, і він проводив з нами цілий тиждень.

Зворотним, негативним боком медалі була неминуча зустріч з тіткою Александрою і Френсисом.

Гадаю, я мала би включити сюди і дядька Джиммі, чоловіка тітки Александри, але він мені за все життя сказав тільки одну фразу — «Злізай з паркана», тож я не бачу причини брати його до уваги. Як не брала його до уваги і тітка Александра. Колись давно, у пориві дружніх почуттів, тітонька й дядько Джиммі привели на світ сина Генрі, який вирвався з дому при першій-ліпшій нагоді, оженився і привів на світ Френсиса. Генрі та його дружина кожного Різдва скидали Френсиса на руки дідуся й бабусі, а самі поринали у вир утіх.

Ніякі наші стогони і зітхання не могли спонукати Атикуса залишити нас на Різдво вдома. Скільки я себе пам’ятаю, стільки ми їздили на Пристань Фінча святкувати Різдво. Єдиною винагородою за необхідність проводити свято з Френсисом Генкоком була кулінарна майстерність тітоньки. Френсис був на рік старший за мене, але я уникала його принципово: йому подобалося все, чого я терпіти не могла, а він не зносив моїх вигадливих витівок.

Тітка Александра була рідною сестрою Атикуса, та коли Джемі розповів мені, як ельфи підміняють немовлят, я вирішила, що її підмінили у колисці, й наші бабуня й дідусь отримали не Фінча, а Крофорда. Якби я плекала уявлення, які, схоже, нерідко гнітять адвокатів і суддів, то тітка Александра видавалася б мені Еверестом: скільки я її знала, вона була холодною і далекою.

Коли дядько Джек вискочив з потяга в переддень Різдва, нам довелося чекати на носія, який приніс два довгі пакунки. Нас із Джемі завжди смішило, що дядько Джек цмокає Атикуса у щоку; вони були єдині серед наших знайомих чоловіків, які цілувалися при зустрічі. Дядько Джек потиснув руку Джемі, а мене підкинув у повітря, але не дуже високо, бо він був на голову нижчий за Атикуса. З них трьох він був наймолодший, молодший за тітку Александру. Вони з тіткою зовні були дуже подібні, але дядько Джек якось краще ладнав зі своїм обличчям: його гострий ніс і підборіддя ніколи не викликали у нас підозри.

Він належав до нечисленних людей науки, які не лякали мене,— мабуть, через те, що ніколи не поводився як лікар. Коли він надавав мені чи Джемі якусь медичну допомогу, скажімо, витягав з ноги скабку, то чесно розповідав, що саме робитиме, який саме пінцет візьме і наскільки буде боляче. Одного Різдва я загнала собі в ногу криву скабку і ховалася по кутках, нікому не дозволяючи й наблизитися до мене. Коли дядько Джек мене виловив, то страшенно розсмішив історією про одного проповідника, який не терпів ходити до церкви, а стояв щодня біля своїх воріт у халаті, курив кальян і виголошував п’ятихвилинні проповіді для тих перехожих, які потребували духовної розради. Я перебила його проханням попередити мене, коли він почне витягати скабку, а він показав мені закривавлену деревинку, затиснуту пінцетом, і пояснив, що витяг її, поки я реготала, і все це зветься відносністю.

— А що у тих пакетах? — спитала я, вказуючи на довгі вузькі пакунки, які вручив йому носій.

— Дізнаєшся свого часу,— відповів він.

— Як почувається Роза Ейлмер? — поцікавився Джемі.

Роза Ейлмер — кицька дядька Джека. Вона була дуже гарна, руда, і дядько Джек казав, що Роза — єдина істота жіночої статі, яку він може витримувати. Він витяг з кишені декілька знімків і показав нам. Ми їх похвалили.

— Вона товстішає,— зауважила я.

— Схоже, що так. Вона поїдає всі відрізані пальці й вуха, які я приношу з лікарні після операцій.

— Яка чортова дурня! — вигукнула я.

— Перепрошую, юна леді?

— Не звертай на неї уваги, Джеку,— втрутився Атикус.— Вона тебе просто перевіряє. Кел каже, що вона без упину чортихається вже цілий тиждень.

Дядько Джек насупив брови, але нічого не сказав. Окрім природної привабливості лайливих слів, я плекала дещо туманну теорію, що коли Атикус з’ясує, що я підхопила їх у школі, він забере мене звідти.