Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Сніг припинився по обіді, температура знизилася, і проти ночі справдилися найжахливіші пророцтва містера Ейворі: Келпурнія розтопила всі грубки в домі, але ми все одно мерзли.

Коли Атикус повернувся додому, він сказав, що справи наші кепські, й запропонував Келпурнії переночувати у нас. Келпурнія поглянула на наші високі стелі й величезні вікна і відповіла, що у неї вдома тепліше. Атикус відвіз її на машині.

Я ще не заснула, коли Атикус зійшов підкласти вугілля до грубки в моїй кімнаті. Він сказав, що не пригадує такої низької температури і що наш сніговик надворі на морозі закам’яніє.

Мені здалося, що я не поспала і двох хвилин, як хтось мене розштовхав. Згори на моїй ковдрі лежало пальто Атикуса.

— Що, вже ранок?

— Вставай, доню.

Атикус тримав мій купальний халат і куртку.

— Спершу надягни халат,— сказав він.

Поруч з Атикусом стояв Джемі, заспаний і скуйовджений. Однією рукою він притискав до горла комір свого пальта, другу запхнув у кишеню. Він був якийсь товстий.

— Не барися, сонечко,— поквапив мене Атикус.— Тримай черевики і шкарпетки.

Нічого не розуміючи, я взулася.

— Вже ранок?

— Ні, трохи по першій ночі. Ну ж бо, не барися.

Нарешті я збагнула, що трапилося щось погане.

— А в чому річ?

Але він міг і не відповідати. Як пташки знають, де ховатися, коли іде дощ, так і я зрозуміла, що на нашу вулицю прийшла біда. М’яке шовковисте шурхотіння і приглушена метушня за вікном викликали у мене безпорадний страх.

— У кого це?

— У міс Моді, люба.

Ми вийшли на веранду і побачили, як з вікон їдальні міс Моді видираються вогняні пломені. Щоб у нас уже не лишалося жодних сумнівів щодо події, завила пожежна сирена — пронизливо й різко, і все ніяк не могла зупинитися.

— Пропав будинок, так? — майже простогнав Джемі.

— Боюся, що так,— відповів Атикус.— А тепер от що. Ви обоє ідіть до Садиби Редлі й стійте там біля воріт. А сюди не лізьте, чуєте? Бачите, звідки вітер?

— Еге ж,— відповів Джемі.— Атикусе, може, вже час виносити меблі?

— Ще ні, сину. Роби, як я сказав. Ну, біжіть. І припильнуй за Скаутом, добре? Очей з неї не зводь.

Атикус легенько підштовхнув нас у напрямку до воріт Редлі. Звідти ми дивилися, як на вулиці з’являється дедалі більше людей і машин, а вогонь безшумно пожирає будинок міс Моді.

— Чого вони тягнуть, ну чого вони тягнуть...— бубонів Джемі.

І тут ми побачили чого. Мотор старої пожежної машини від холоду не заводився, і гурт чоловіків штовхав її від самого середмістя. Коли вдалося прикрутити шланг до водорозбірного крану, шланг луснув, вода плеснула фонтаном і розтеклася тротуаром.

— Що робиться, Джемі...

Джемі обхопив мене за плечі.

— Мовчи, Скауте. Ще рано тривожитися. Я скажу тобі, коли починати.

Чоловіки Мейкома, напіводягнені чи напівроздягнені, виносили меблі з будинку міс Моді на подвір’я навпроти. Я побачила, що Атикус тягне важку дубову гойдалку міс Моді, й подумала, що з його боку дуже передбачливо рятувати те, що вона цінувала найбільше.

Час до часу ми чули крики. Раптом у вікні другого поверху показався містер Ейворі. Він виштовхнув надвір матрац, а потім скидав ще якісь меблі, поки знизу йому не загукали:

— Давай додолу, Діку! Сходи загорілися! Вибирайтеся звідти, містере Ейворі!

Містер Ейворі поліз через вікно.

— Скауте, він застряг...— видихнув Джемі.— Боже милостивий...

Містера Ейворі заклинило. Я сховала голову під пахву Джемі й не дивилася, поки Джемі не закричав:

— Він вибрався, Скауте! Все гаразд!

Поглянувши, я побачила, що містер Ейворі вже іде балконом. Він перекинув ноги через перила і вже з’їжджав по стовпцю, як раптом зірвався, і з криком упав просто у чагарник міс Моді.

Тут я помітила, що чоловіки відступають від будинку міс Моді й наближаються до нашого. Вони вже не носили меблів. Полум’я охопило увесь другий поверх і проривалося через дах: віконні рами чорніли на яскравому жовтогарячому тлі.

— Нагадує гарбуз, правда ж, Джемі?

— Дивися, Скауте!

Дим, схожий на туман понад річкою, заклубився від нашого будинку й будинку міс Рейчел, і чоловіки потягли шланги туди. Позаду нас заскреготіла на повороті пожежна машина з Еботсвіля і зупинилася біля нашого двору.

— А книжка...— сказала я.

— Яка книжка? — здивувався Джемі.

— Та книжка про Тома Свіфта, вона ж не моя, а Ділла...

— Не переймайся, Скауте. Ще не час. Ліпше поглянь отуди.

Атикус стояв серед гурту сусідів, застромивши руки в кишені пальто. З таким виглядом він міг би дивитися футбольний матч. Поруч із ним стояла міс Моді.