Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Щоб не померзли.

— Як це квіти можуть мерзнути? Вони ж не мають кровообігу.

— Не можу нічого тобі на це відповісти, Джемі Фінчу. Знаю одне — якщо вночі буде мороз, ці рослини загинуть, отже, їх треба укрити. Тобі ясно?

— Ясно, мем. Міс Моді?

— Чого тобі?

— Можна ми зі Скаутом позичимо у вас трохи снігу?

— Боже милостивий, та хоч увесь забирайте! Он там під сходами стоїть стара верейка, тягайте сніг у ній...— Тут міс Моді примружила очі.— Джемі Фінчу, а що ти збираєшся робити з моїм снігом?

— Побачите! — пообіцяв Джемі, й ми заходилися переносити сніг з подвір’я міс Моді на наше, справа та була мокра й холодна.

— А що тепер, Джемі? — спитала я.

— Побачиш. А зараз бери верейку і тягни сюди увесь сніг, який нашкребеш з нашого двору. Тільки гляди, наступай у свої сліди,— застеріг він.

— Ми зліпимо сніговичка-малючка?

— Ні, справжнього, великого. А тепер до справи!

Джемі побіг у двір, узяв сапку і почав швидко згрібати землю за стосом дров, відкладаючи убік черв’яків, що йому траплялися. Потім зайшов до хати, виніс кошик для білизни, наповнив його землею і потяг на подвір’я.

Коли ми наносили п’ять кошиків землі та дві верейки снігу, Джемі сказав, що можна починати.

— Схоже, робота буде дуже брудна,— зауважила я.

— Спершу брудна, а далі вже ні.

Джемі ухопив цілий оберемок землі, зліпив кулю, на неї умостив ще одну, потім ще, і вийшов тулуб.

— Джемі, я ніколи не чула, що бувають сніговики-негри,— зауважила я.

— Зажди, скоро він буде білий,— пробурчав брат.

Він приніс із двору персикові гілочки, переплів їх і зробив каркас, який покрив глиною.

— Нагадує міс Стефані Крофорд, коли вона ставить руки в боки,— сказала я.— Сама як діжка, а руки тоненькі.

— Я їх зроблю товщими,— і Джемі облив водою нашого глиновика, а згори додав ще глини. Уважно його роздивився, а потім примостив здоровецький живіт, що випирав нижче пояса. Очі у брата заблищали.— У містера Ейворі фігура точнісінько як у сніговика, скажеш ні?

Джемі набрав у жмені снігу і почав обліплювати ним нашу статую. Мені він дозволив покривати снігом тільки спину, а фасад робив сам. Поступово містер Ейворі побілів.

Зі шматочків деревини Джемі зробив сніговикові очі, ніс, рот і ґудзики. Вигляд наш містер Ейворі мав сердитий. Дровина, встромлена до його рук, доповнила картину. Джемі відступив назад, оглядаючи наше творіння.

— Він просто чудовий, Джемі,— запевнила я.— Здається, ось-ось заговорить.

— Справді непогано вийшло,— зніяковіло погодився Джемі.

Ми не могли дочекатися, коли Атикус прийде додому на обід, тому зателефонували йому і сповістили, що на нього чекає великий сюрприз. Для нього дійсно стало сюрпризом, що половина заднього двору перекочувала на подвір’я, але він сказав, що ми чудово попрацювали.

— Я не знав, як ти впораєшся,— звернувся він до Джемі,— але надалі я не тривожитимуся, що з тебе вийде, сину,— ти завжди зумієш дати собі раду.

Джемі аж спалахнув від татового компліменту, але побачивши, що Атикус відступив назад і, примружившись, роздивляється сніговика, він насторожився. Атикус усміхнувся, потім розсміявся.

— Сину, не знаю, ким ти станеш — інженером, юристом чи художником. Але нині тебе можуть звинуватити у наклепі. Треба замаскувати цього чолов’ягу.

Атикус запропонував трохи зменшити черево сніговика, вставити замість дровини мітлу і вдягти на нього фартух.

Джемі пояснив, що в такому разі сніговик почорніє і вже не буде сніговиком.

— Роби, що хочеш, але щось роби. Не можна виставляти у себе надворі карикатури на сусідів.

— Це ніяка не характекатура,— заперечив Джемі.— Він точнісінько такий і є.

— Можливо, містер Ейворі має щодо цього дещо іншу думку.

— Придумав! — закричав Джемі.

Він перетнув вулицю, майнув у двір міс Моді та з тріумфом повернувся. Нап’яв на голову сніговика її солом’яний бриль і встромив у руки садовий секатор. Атикус сказав, що так уже краще.

Міс Моді прочинила парадні двері й вийшла на веранду. Вона подивилася через вулицю на нас. Несподівано вона широко усміхнулася.

— Джемі Фінчу,— гукнула вона,— ти справжнє чортеня, негайно поверни мені мій бриль, чуєш!

Джемі поглянув на Атикуса, який похитав головою.

— Вона просто жартує. Насправді її вразили твої... досягнення.

Атикус підійшов до воріт міс Моді, й вони вступили у палку суперечку, розмахуючи руками. Єдина фраза, яку я розчула, була: «...виставили у себе надворі справжнісінького мофродита! Атикусе, ти ніколи їх не виховаєш як слід!»