Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Ніхто цього не може сказати, якщо не живе з тобою під одним дахом, але навіть я не завжди знаю.

Ми порівнялися з нашим дубом. У його дуплі лежав клубок сірого шпагату.

— Не чіпай його, Джемі, це чиясь схованка.

— Навряд чи, Скауте.

— Точно! Хтось на кшталт Волтера Каннінгема приходить сюди під час великої перерви і ховає щось,— а ми проходимо й забираємо. Слухай, залишмо це тут і зачекаймо кілька днів. Якщо все зостанеться на місці, тоді й візьмемо собі, згода?

— Згода. Може, ти й маєш рацію,— відповів Джемі.— Мабуть якийсь дітвак ховає свої речі від старших. До речі, ми тут щось знаходимо тільки коли у школі ідуть заняття.

— Так. Але ми ж тут ніколи і не ходимо під час канікул.

Ми пішли додому. Наступного ранку шпагат був на місці.

Коли він залишався в дуплі й на третій день, Джемі витяг його і поклав собі у кишеню. Відтоді ми вважали своєю власністю все, що знаходили у дуплі.

Другий клас не приніс мені жодної радості, але Джемі запевняв, що з кожним роком ставатиме дедалі цікавіше, що у нього на початку було те саме, а от у шостому класі він нарешті почав учити щось вартісне. Шостий клас одразу йому сподобався; Джемі пройшов через недовгий Єгипетський період, чим збив мене з пантелику: він повсякчас вдавав із себе плаского, виставляв одну руку поперед себе, а другу заводив назад, і стопи ставив одну перед одною, слід у слід. Він твердив, що саме так ходили давні єгиптяни, а я казала, що так довго не проходиш і багато не зробиш, а Джемі заявив, що вони досягли значно більшого, ніж американці, бо винайшли туалетний папір і вічне бальзамування, і що б ми нині робили, якби не вони? Атикус порадив мені вилучити прикметники, і тоді я отримаю точні факти.

У нас у Південній Алабамі немає чіткої зміни пір року: літо плавно перетікає у осінь, але осінь ніколи не змінюється зимою, а просто перетворюється на одноденну весну, за якою знову приходить літо. Тогорічна осінь затяглася, було тепло, і ми навіть не вдягалися у найлегші курточки. Одного лагідного жовтневого пообіддя ми з Джемі пробігали нашим звичним маршрутом, і тут у нашому дуплі знову щось блимнуло. Цього разу там лежало щось біле.

Джемі поблажливо дозволив мені узяти здобич. Я витягла дві маленькі фігурки, вирізані з мила. Одна з них була хлопчиком, друга мала на собі незграбну суконьку.

Я й забула, що ніякого чаклунства не буває, тому заверещала і жбурнула фігурки на землю.

Джемі їх підхопив.

— Ти що, зовсім здуріла! — закричав він і стер з них рудувату пилюку.— Дивись, які вони гарненькі. Я ще таких симпатичних зроду не бачив.

Він простягнув їх мені. Фігурки майже ідеально відтворювали двох дітей. Хлопчик був у шортах, і на лоба йому спадало пасмо волосся. Я поглянула на Джемі. Пасмо прямого темного волосся звисало від проділу до брів. Ніколи раніше я цього не помічала.

Джемі переводив погляд з мене на фігурку дівчинки. Лялечка мала чубчик. Я також.

— Це ми,— сказав Джемі.

— А хто їх вирізав, як гадаєш?

— А хто з наших знайомих уміє вирізати?

— Містер Ейворі.

— Містер Ейворі тільки стругає, а я маю на увазі — хто вирізає фігурки.

Містер Ейворі винищував приблизно одну дровину на тиждень: вистругував з неї зубочистку і жував її.

— Тоді залишається залицяльник старої міс Стефані,— припустила я.

— Так, він справді вміє різьбити, але ж він живе за містом. Та й коли це він звертав на нас увагу?

— Може, він сидить на веранді й дивиться на нас, а не на міс Стефані. На його місці я б саме так і робила.

Джемі поглянув на мене так пильно, що я спитала, у чому річ, але у відповідь почула: ні в чому, Скауте. Коли ми прийшли додому, Джемі сховав фігурки у свою скриньку.

І двох тижнів не минуло, як ми знайшли у дуплі цілий пакет жуйки, якою з насолодою скористалися, а те, що біля Садиби Редлі все отруйне, якось вислизнуло у Джемі з пам’яті.

Ще за тиждень дупло видало нам потьмянілу медаль. Джемі показав її Атикусу, і той пояснив, що такі медалі видавалися за успіхи у правописі: ще до нашого народження у школах округу Мейком проводилися змагання з правопису і переможцям вручалися медалі. Атикус сказав, що її, напевно, хтось загубив і чи не розпитували ми сусідів. Джемі копнув мене як слід, коли я розтулила рота, щоб пояснити, де ми її знайшли. Брат спитав, чи не пам’ятає Атикус, кого нагороджували такою медаллю, але Атикус не пам’ятав.

Але найбільший наш приз з’явився за чотири дні. Ним виявився кишеньковий годинник, який не ходив, на ланцюжку з алюмінієвим ножиком.