Гарпер Лі - Вбити пересмішника

З причин, незбагненних навіть для найдосвідченіших провидців з округу Мейком, осінь того року обернулася на зиму. Два тижні стояли холоди, яких не було з 1885 року, якщо вірити Атикусу. Містер Ейворі проголосив, що на Розетському камені викарбовано: якщо діти не слухаються батьків, палять цигарки і б’ються між собою, пори року змінюються, і це на нас із Джемі покладається провина за відхилення природи від норми, яке потягло за собою прикрості для сусідів і труднощі для нас самих.

Тієї зими померла стара місіс Редлі, але її смерть нікого особливо не засмутила,— сусіди бачили її дуже рідко, хіба що коли вона поливала свої канни. Ми з Джемі сподівалися, що Примара врешті-решт її уколошкав, та коли Атикус повернувся з будинку Редлі, він сказав, що смерть її була природною, і це нас страшенно розчарувало.

— Спитай у нього,— прошепотів Джемі.

— Ти спитай, ти ж старший.

— Ось тому ти і мусиш питати.

— Атикусе,— сказала я,— ти бачив містера Артура?

Атикус суворо подивився на мене з-понад газети.

— Не бачив.

Джемі утримав мене під подальших розпитувань. Він сказав, що Атикус ще не пробачив нам історії з Редлі, тому не варто до нього лізти. Джемі підозрював: Атикусу відомо, що наші пригоди минулого літа далеко не обмежувалися покером на роздягання. Твердої впевненості Джемі не мав, тільки нутром відчував.

Прокинувшись наступного ранку, я подивилася у вікно і мало не вмерла зі страху. Я так горлала, що Атикус вискочив з ванної кімнати, не встигши доголитися.

— Кінець світу настав, Атикусе! Зроби що-небудь! — я потягла його до вікна і тицьнула пальцем на двір.

— Це не кінець світу,— сказав мій тато.— Просто іде сніг.

Джемі спитав, чи довго це триватиме. Він, як і я, ніколи не бачив снігу, але знав, який він на вигляд. Атикус відповів, що знає про сніг не більше за Джемі.

— Він такий мокрий, що, гадаю, швидко перетвориться на дощ.

Під час сніданку задзвонив телефон, і Атикус вийшов з-за столу узяти слухавку.

— Дзвонила Юла Мей,— повідомив він, повернувшись.— Цитую: «Оскільки у Мейкомі не було снігу з 1885 року, заняття у школі на сьогодні відміняються».

Юла Мей була головною телефоністкою Мейкома. У її обов’язки входило передавати громаді всі важливі оголошення, сповіщати про весілля та про пожежі, а також давати поради щодо першої медичної допомоги за відсутності лікаря Рейнольдса.

Коли Атикусу вдалося нарешті вгамувати нашу бурхливу радість і примусити доїсти сніданок, Джемі спитав:

— А як робити сніговика?

— Гадки не маю,— відповів Атикус.— Не хотів би тебе розчаровувати, але сумніваюся, що снігу набереться бодай на одну сніжку.

Увійшла Келпурнія і сказала, що сніг начебто не тане. Коли ми вибігли у двір, там усе було вкрите благеньким шаром вогкого снігу.

— Не наступай на нього,— застеріг Джемі,— дивись, він так і тане під ногами.

Я подивилася на свої розмоклі сліди. Джемі сказав, що як ми трохи зачекаємо, снігу нападає стільки, що вистачить на сніговика. Я висунула язик, і на нього впала велика сніжинка. Вона обпікала.

— Джемі, вона гаряча!

— Та ні, просто така холодна, що аж пече. Не їж їх, Скауте, не марнуй. Хай вони падають на землю.

— Але ж мені хочеться походити по снігу.

— Придумав! Пішли походимо у дворі міс Моді.

Джемі великими стрибками перетнув наше подвір’я. Я ставила ноги у його сліди. Біля воріт міс Моді нас перестрів містер Ейворі. Обличчя його розчервонілося, а товсте черево випиналося з-під ременя.

— Бачите, що ви накоїли? — сказав він.— У Мейкомі не було снігу з кінця Громадянської війни. Це через таких неслухняних дітей, як-от ви, псується погода.

Цікаво, подумала я, чи здогадується містер Ейворі, з яким нетерпінням чекали ми минулого літа повторення його звитяжної вистави, і якщо ми зараз розплачуємося за ту свою провину, то гріх — не така вже й погана річ. Проте я не допитувалася, звідки містер Ейворі видобуває свої метеорологічні дані: прямісінько з Розетського каменя, ясна річ.

— Джемі Фінчу, агов, Джемі Фінчу!

— Тебе міс Моді кличе, Джемі.

— Стійте посередині двору. Там біля ґанку присипало снігом левкої, не потопчіть їх!

— Добре, мем! — вигукнув Джемі.— Як гарно, правда ж, міс Моді?

— Чорт їй радий, цій красі! Якщо вночі підморозить, усі мої азалії загинуть!

На старому солом’яному брилі міс Моді блищали кришталики сніжинок. Схилившись над якимись маленькими кущиками, вона замотувала їх у ряднину. Джемі спитав, навіщо вона це робить.