Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Як гадаєш, Джемі, це біле золото?

— Не знаю. Покажу Атикусу.

Атикус сказав, що все разом — годинник, ножик і ланцюжок — коштувало б доларів десять, якби було нове.

— Ти з кимсь помінявся у школі? — спитав він.

— Ні, ні, що ти, тату! — Джемі витяг годинник нашого дідуся, який Атикус дозволяв йому носити раз на тиждень, і Джемі був з ним дуже обережний. У ті дні, коли годинник був при ньому, він боявся зробити зайвий рух.— Атикусе, якщо ти не проти, я собі залишу оцей. Може, зумію його полагодити.

Коли цей новий годинник затьмарив цінність дідусевого і носити його можна було вже щодня, у Джемі якось швидко відпала потреба перевіряти час що п’ять хвилин.

Він дуже вправно розібрав і зібрав годинник, і хоча одна пружинка і дві якісь дрібні деталі назад не вмістилися, годинник усе одно не ходив.

— Ох-ох-о,— зітхнув він,— нічого не вдієш. Скауте...

— Що?

— Як думаєш, а чи не написати листа тому, хто залишає для нас усі ці штуки?

— Точно! Треба подякувати... Джемі, ти чого?

Джемі затулив руками вуха і замотав головою.

— Не розумію, просто не розумію, і не знаю чому, Скауте,— тут він поглянув у бік вітальні.— Може, розповісти все Атикусу... та ні, думаю, не варто.

— Хочеш, я розповім замість тебе?

— Ні, Скауте, ні! Знаєш що?

— Що-о?

Він весь вечір ледь утримувався, щоб не розказати мені щось; обличчя у нього сяяло, він уже нахилявся був до мене, а потім передумував. Передумав він і зараз.

— Та нічого.

— Ось, нумо писати,— і я підсунула йому нотатник і олівець.

— Гаразд. «Шановний пане...»

— А звідки ти знаєш, що це чоловік? Закладаюся, це міс Моді.

(Я вже давно про це здогадалася).

— Е ні, міс Моді не може жувати гумку,— тут Джемі розплився в усмішці.— Знаєш, як вона іноді кумедно говорить. Якось я їй запропонував пожувати, а вона каже — ні, дякую, якщо ця жуйка причепиться до моєї щелепи, я стану безмовною. Правда, класно звучить?

— Так, вона іноді скаже — як в око вцілить. Та й звідки б у неї взялися годинник і ланцюжок?

— «Шановний пане,— почав писати Джемі,— ми дуже вдячні... ні, ми високо цінуємо все, що Ви поклали у дупло для нас. Щиро Ваш Джеремі Фінч».

— Він не зрозуміє, хто це, якщо ти так підпишешся.

Джемі витер повне ім’я і написав — «Джемі Фінч». А я підписалася «Джін-Луїза Фінч (Скаут)».

Наступного дня дорогою до школи він обігнав мене і зупинився біля дерева. Побачивши його обличчя, я аж злякалася — так він зблід.

— Скауте!

Я підбігла до нього.

Хтось заліпив наше дупло цементом.

— Ну, не плач, Скауте, не треба... Не переймайся ти так...— повторював Джемі всю дорогу до школи.

Коли ми прийшли додому на обід, Джемі нашвидкуруч проковтнув їжу, вискочив на веранду і застиг на сходах.

— Ще не проходив,— повідомив він.

Наступного дня Джемі знову став на варту і цього разу дочекався.

— Доброго дня, містере Нейтен,— сказав він.

— Доброго дня, Джемі, Скауте,— відповів містер Редлі на ходу.

— Містере Редлі,— покликав Джемі.

Містер Редлі озирнувся.

— Містере Редлі, це ви зацементували дупло он у тому дереві?

— Так,— сказав той.— Я зацементував.

— А навіщо, сер?

— Дерево вмирає. Старі дерева пломбують цементом, аби продовжити їм життя. Тобі вже слід це знати, Джемі.

До самого вечора Джемі про це більше й словом не обмовився. Коли ми проходили повз наше дерево, він замислено постукав по цементній пломбі й далі щось своє думав. Видавалося, ніби він збирається розізлитися, тож я трималася трохи осторонь.

Як завжди, ми вийшли увечері зустрічати Атикуса з роботи. Піднімаючись сходами, Джемі сказав:

— Атикусе, подивися, будь ласка, на оте дерево, дуже прошу.

— Яке дерево, сину?

— Те, що на розі біля Садиби Редлі, на шляху до школи.

— А в чому річ?

— Це дерево вмирає?

— Та ні, сину, з чого ти узяв? Подивися на листя, яке воно зелене й пишне, без жодних коричневих плям...

— Воно навіть не хворе?

— Дерево так само здорове, як і ти, Джемі. Чому ти питаєш?

— Містер Нейтен сказав, що воно вмирає.

— Що ж, йому видніше. Гадаю, містер Нейтен краще за нас знає про свої дерева.

Атикус увійшов до будинку, а ми залитися на веранді. Джемі, притулившись до стовпа, потерся об нього плечима.

— У тебе спина свербить? — спитала я якомога чемніше. Він не відповів.— Ходімо в хату, Джемі.

— Пізніше.

Він простояв там до темряви, а я чекала на нього. Коли він зайшов, я побачила, що він плакав: на обличчі його були брудні патьоки у потрібних місцях. Мені видалося дивним, що я нічого не чула.