Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Атикус зарився обличчям у моє волосся і потерся об нього. Потім підвівся і пройшов через веранду в затінену частину. Він знову ступав енергійно та пружно. Перш ніж увійти в будинок, він зупинився перед Примарою Редлі.

— Дякую за моїх дітей, Артуре,— сказав він.

Примара Редлі важко звівся на ноги, і світло з вітальні блиснуло на його спітнілому чолі. Він ступав непевно, ніби не знав, як поведуться його руки й ноги, доторкнувшись до якихось речей. У нього знову почався жахливий напад хрипкого кашлю, і його так трусило, що він удруге змушений був сісти. З бокової кишені він витяг носовичка і кашляв у нього. Потім обтер собі чоло.

Я так звикла до його постійної відсутності, що ніяк не могла повірити, що він сидить тут весь час поруч, справжній. Він ще не зронив ані звука.

Ще раз він звівся на ноги. Подивився на мене і кивнув у бік вхідних дверей.

— Ви б хотіли попрощатися з Джемі, правильно, містере Артуре? Ходімо.

Я провела його передпокоєм. Тітка Александра сиділа біля ліжка Джемі.

— Заходьте, Артуре,— сказала вона.— Він ще спить. Лікар Рейнольдс дав йому дуже сильне снодійне. Джін-Луїзо, твій тато у вітальні?

— Так, мем, гадаю, що так.

— Піду перемовлюся з ним. Лікар Рейнольдс залишив якісь...— її голос затих десь удалині.

Примара відійшов у куток кімнати і стояв там, витягуючи підборіддя, дивлячись здалеку на Джемі. Я узяла його за руку — вона була несподівано тепла, хоч і така біла,— і легенько потягла. Він дозволив мені підвести його до ліжка Джемі.

Лікар Рейнольдс спорудив щось на кшталт намету над рукою Джемі — мабуть, щоб її не торкалася ковдра, і Примара нахилився й зазирнув під низ. На обличчі у нього з’явився вираз ніякової цікавості, ніби він ніколи не бачив хлопчика. Рот у нього трошечки розтулився, і він озирнув Джемі з голови до ніг. Примара підняв був руку, але тут-таки й опустив.

— Можете погладити його, містере Артуре, він спить. Якби не спав, то нізащо не дався б...— пояснювала я.— Не бійтеся.

Рука Примари сторожко застигла над головою Джемі.

— Не бійтеся, сер, він спить.

Рука його легенько торкнулася волосся Джемі.

Я починала розуміти мову його жестів. Він стиснув мою руку, і це означало, що він хоче піти.

Я провела його на веранду, і там його несміливі кроки завмерли. Він і далі тримав мене за руку і, схоже, не збирався відпускати.

— Ти відведеш мене додому?

Він це майже прошепотів, і голос був як у дитини, що боїться темряви.

Я поставила ногу на верхню сходинку і зупинилася. Я могла водити його за руку по нашому будинку, але вести отак до їхнього — нізащо.

— Містере Артуре, зігніть свою руку — отак. Тепер добре, сер.

Я узяла його попід руку.

Йому довелося трохи нахилитися, щоб мені було зручно, але якщо міс Стефані Крофорд підглядає зі свого горішнього вікна, вона побачить, що Артур Редлі проводжає мене вулицею, як то годиться справжньому джентльмену.

Ми дійшли до ліхтаря на розі, і я пригадала, скільки разів Діла стояв тут, обіймаючи товстий стовп, і вдивлявся, вичікував, сподівався. Я пригадала, скільки разів ми з Джемі ходили цією дорогою, але у хвіртку Редлі я заходила тільки вдруге в житті. Ми з Примарою піднялися сходами на веранду. Пальці його намацали клямку. Він обережно вивільнив мою руку, відчинив двері, увійшов у будинок і зачинив по собі двері. Більше я його ніколи не бачила.

Сусіди приносять їжу, коли в домі хтось умирає, дарують квіти, коли хтось хворіє, і всілякі дрібнички поміж цим. Примара був нашим сусідою. Він подарував нам двох ляльок з мила, кілька монеток на щастя — і наше життя. Але сусіди дарують щось навзаєм. Ми ніколи нічого не поклали у дупло на місце того, що забирали: ми ніколи йому нічого не подарували. І я засмутилася.

Я зібралася додому. Вуличні ліхтарі підморгували вздовж нашої вулиці, що вела до середмістя. Я ніколи не бачила нашої околиці з такого ракурсу. Он будинок міс Моді, он будинок міс Стефані Крофорд, там — наша домівка, мені видно гойдалку на веранді, зате будинок міс Рейчел майже затулений. Навіть подвір’я місіс Дьюбоз було звідси видно.

Я обернулася. Ліворуч від коричневих дверей виднілося довгасте затулене вікно. Я підійшла до нього, стала там і подивилася на вулицю. Вдень, подумала я, звідси видно навіть пошту.

Вдень... і ніч у моїй уяві відступила. Стояв день, і по сусідству всі метушилися. Міс Стефані Крофорд переходила вулицю, щоб переповісти міс Рейчел найсвіжіші плітки. Міс Моді схилилася над своїми азаліями. Літо, і двоє дітей мчать стрімголов назустріч чоловікові, що показався вдалині. Чоловік махає рукою, і діти біжать до нього наввипередки.