Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Я ж не кажу, що вона все вигадала, я кажу, що вона просто сильно перестрашилася, щоб тямити, що саме сталося. Там було дуже темно, нічого не було видно. Тільки людина, добре призвичаєна до темряви, могла б дати надійні свідчення...

— Я на це не піду,— тихо промовив Атикус.

— На Бога, містере Фіни, та не про Джемі я турбуюся!

Містер Тейт так сильно гупнув чоботом по мостинах веранди, що у спальні міс Моді загорілося світло. Й у міс Стефані Крофорд загорілося світло. Атикус і містер Тейт поглянули на той бік вулиці, а потім один на одного. Вони чекали.

Коли містер Тейт заговорив, його було ледь чути.

— Містере Фінч, мені неприємно з вами сваритися, коли ви в такому стані. На вас сьогодні таке звалилося, що не дай Боже нікому. Як ви ще самі не злягли, гадки не маю, але розумію, що зараз ви просто не в змозі взяти до тями прості речі, проте нам треба все вирішити нині, бо завтра буде вже запізно. Боб Юел знайшов кухонний ніж у себе на звалищі.

Містер Тейт додав, що Атикус не наважиться твердити, ніби хлопчик такої статури, як Джемі, та ще й зі зламаною рукою, мав би достатньо сили в суцільній темряві схопити й зарізати дорослого чоловіка.

— Геку,— різко перебив його Атикус,— а що це за пружинний ніж, яким ви розмахували? Де ви його узяли?

— Відібрав у одного п’яниці,— спокійно відповів містер Тейт.

Я намагалася пригадати. Містер Юел схопив мене... потім упав на землю... напевне, то Джемі підвівся. Принаймні я подумала...

— Геку?

— Кажу ж — відібрав його сьогодні в одного п’яниці в середмісті. Юел, вочевидь, знайшов отой кухонний ніж десь на звалищі. Нагострив його і вичікував... просто вичікував.

Атикус підійшов до гойдалки і сів. Руки його безсило звисали між колін. Очі втупилися у підлогу. Він рухався так само уповільнено, як тієї ночі перед в’язницею, коли мені здавалося, що він цілу вічність згортає свою газету і кидає її на стілець.

Містер Тейт неквапно походив по веранді. Ступав він важко.

— Тут вирішуєте не ви, містере Фінч, а я і тільки я. Я вирішую і я несу відповідальність. Навіть якщо ви бачите це не так, як я, зробити тут ви нічого не можете. А якщо спробуєте, я скажу вам в обличчя при всіх, що ви брешете. Ваш син не вбивав Боба Юела,— виразно мовив він,— і близько того не хотів, і вам тепер це відомо. Хотів він тільки одного: щасливо дістатися додому разом із сестрою.

Містер Тейт припинив міряти кроками веранду. Зупинився перед Атикусом, спиною до нас.

— Я, може, не дуже гарна людина, сер, але я — шериф округу Мейком. Живу в цьому місті все життя, а мені скоро сорок три. Знаю все, що тут трапилося ще до мого народження. Нещодавно в нас загинув один ні в чому не винний молодий негр, і тепер чоловік, відповідальний за його смерть, мертвий. Нехай мертві ховають своїх мерців, містере Фінч. Нехай мертві ховають своїх мерців.

Містер Тейт підійшов до гойдалки й узяв свого капелюха. Той лежав біля Атикуса. Пригладивши чуба, містер Тейт надягнув капелюха.

— Я ще ніколи не чув, що намагатися за всяку ціну попередити злочин — протизаконно для громадянина, а саме це він і зробив, та, можливо, ви скажете, що мій обов’язок — сповістити про це все місто, а не замовчувати справу. Знаєте, що тоді почнеться? Всі мейкомські пані, включно з моєю дружиною, помчать як навіжені до нього додому частувати своїми досконалими ласощами. А на мою думку, містере Фінч, узяти цього чоловіка, який зробив вам і всьому місту безцінну послугу, і витягти його, такого скромного й несміливого, на публіку,— це, на мою думку, гріх. Це гріх, і я не хочу, щоб він упав на мою голову. Якби то був хтось інший — то геть інакша справа. Але не цей чоловік, містере Фінч.

Містер Тейт намагався носаком свого чобота прокрутити дірку в підлозі. Він смикнув себе за ніс, потім розтер собі ліву руку.

— Може, я нічого собою не являю, містере Фінч, але я — шериф округу Мейком, і Боб Юел напоровся на власного ножа. Добраніч, сер.

Містер Тейт прогупав сходами і широким кроком перетнув подвір’я. Грюкнули дверцята машини, і він від’їхав.

Атикус довго сидів, не підводячи очей з підлоги. Нарешті він звів голову і мовив:

— Скауте, містер Юел упав на свого ножа. Ти це добре затямила?

Вигляд він мав такий, ніби його слід було підбадьорити. Я підбігла, обняла його і міцно поцілувала.

— Так, сер, затямила,— заспокоїла я його.— Містер Тейт має рацію.

Атикус відсторонився і поглянув на мене:

— Ти про що?

— Ну, це як убити пересмішника, так?