Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Джемі?..

— Він не чує тебе,— заговорив Атикус.— Скауте, він непритомний, його вимикнули, як лампочку. Він був почав отямлюватися, але лікар Рейнольдс дав йому снодійне.

— Так, сер,— і я відступила від ліжка.

Кімната Джемі велика, квадратна. Тітка Александра сиділа у кріслі-гойдалці біля коминка. Той чоловік, що приніс Джемі, стояв у кутку, притулившись до стінки. Мабуть, хтось із нетутешніх, кого я не знаю. Напевне, був на виставі й опинився неподалік, коли все те почалося. Почув наші крики і прибіг на допомогу.

Атикус стояв біля ліжка Джемі.

Містер Гек Тейт зупинився в одвірку. Капелюха свого він тримав у руці, з кишені штанів визирав ліхтарик. Був він у своєму робочому одязі.

— Зайдіть до кімнати, Геку,— припросив Атикус.— Знайшли що-небудь? Уявити не можу, щоб людина була здатна на таку підлоту, але, сподіваюся, ви його знайшли.

Містер Тейт чмихнув. Він пильно подивився на чоловіка у кутку, кивнув йому, потім озирнув кімнату — поглянув на Джемі, на тітку Александру, на Атикуса.

— Сядьте, містере Фінч,— люб’язно сказав він.

— Усім нам краще сісти,— відізвався Атикус.— Візьміть отой стілець, Геку. Я принесу ще один з вітальні.

Містер Тейт усівся на Джемів робочий стілець. Він зачекав, поки повернувся й усівся Атикус. Мене здивувало, що Атикус не приніс стільця для чоловіка у кутку, але Атикус куди краще за мене знався на звичках заміських. Деякі з його сільських клієнтів прив’язували своїх довговухих скакунів до дерев у дворі, й Атикус незрідка консультував їх просто на сходинках чорного ходу. Цьому, напевне, було затишніше у кутку.

— Містере Фінч,— сказав містер Тейт,— розкажу вам, що я знайшов. А знайшов я дівчаче платтячко — воно у мене в машині. Твоє, Скауте?

— Так, сер, якщо воно рожеве у зборках,— відповіла я. Містер Тейт тримався так, ніби стояв на трибуні для свідків у суді. Йому подобалося розповідати все по-своєму, без втручання прокурора чи адвоката, і подеколи на це витрачалося чимало часу.

— Ще я знайшов якісь дивні шматки коричневої тканини...

— Це мій костюм, містере Тейт.

Містер Тейт провів руками себе по стегнах. Розтер свою ліву руку і уважно оглянув камінну дошку, потім зацікавився самим коминком. Пальці його потяглися до довгого носа.

— В чому справа, Геку? — спитав Атикус.

Містер Тейт намацав свою шию і розтер її.

— На землі, там під деревом, лежить Боб Юел, і між ребрами у нього стирчить кухонний ніж. Він мертвий, містере Фінч.

Тітка Александра зірвалася на ноги і схопилася за камінну дошку. Містер Тейт також підвівся, але вона відмовилася від допомоги. Уперше в житті вроджена шляхетність Атикуса схибила: він залишився сидіти на місці.

Чомусь я могла думати тільки про те, як містер Боб Юел погрожував, що поквитається з Атикусом, навіть якщо на це піде все його життя. Містер Юел майже поквитався, але більше він уже нічого не вдіє.

— Ви впевнені? — похмуро спитав Атикус.

— Мертвий, мертвий,— запевнив містер Тейт.— Жодних сумнівів. Тепер він уже не заподіє лиха вашим дітям.

— Я не про це,— Атикус говорив як уві сні. Тепер стало видно, що він уже старий,— це була єдина ознака його внутрішнього розбрату: лінія підборіддя втратила свою чіткість, на шиї проступили зморшки, і сивина на скронях помічалася більше, ніж чорно-смоляне волосся.

— Чи не перейти нам до вітальні? — нарешті спромоглася тітка Александра.

— З вашого дозволу,— сказав містер Тейт,— я б ліпше залишився тут, якщо це не зашкодить Джемі. Я хочу роздивитися, які у нього травми, а Скаут... розповість нам, що і як там було.

— Тоді дозвольте мені піти,— попросила тітка.— Я тут зайва. Буду в себе в кімнаті, якщо знадоблюся, Атикусе,— тітка Александра пішла до дверей, потім зупинилася й обернулася.— Атикусе, я мала погане передчуття щодо сьогоднішнього вечора... Це я винна... Мені слід було...

Містер Тейт підніс руку.

— Ідіть відпочиньте, міс Александро, я розумію, який це був для вас шок. Але не треба вам перейматися,— якби ми всякчас дослухалися до своїх передчуттів, то тільки й ганялися б, як коти, за власними хвостами. Міс Скаут, можеш нам переказати, що трапилося, поки воно ще свіже у пам’яті? Як думаєш, упораєшся? Ви бачили, що він вас переслідує?

Я підійшла до Атикуса, і він мене обійняв. Я притулилася обличчям до його колін.

— Ми пішли додому. Я сказала: Джемі, я забула черевички. Тільки ми повернули, а світло вимикнули. Джемі сказав, їх можна забрати завтра...