Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Виклич лікаря Рейнольдса! — пролунав різкий голос Атикуса з кімнати Джемі.— Де Скаут?

— Тут,— відгукнулася тітка Александра і потягла мене за собою до телефону. Вона схвильовано мене термосила.

— Зі мною все гаразд, тітонько,— сказала я.— Ви ліпше телефонуйте.

Вона схопила слухавку і крикнула:

— Юло Мей, з’єднайте мене з лікарем Рейнольдсом, швидше!... Агнес, твій тато вдома? Господи, а де він? Прошу, перекажи йому, щоб він негайно приїхав до нас, щойно повернеться. Будь ласка, дуже нагально!

Тітці Александрі не було потреби представлятися, у Мейкомі всі знали одне одного по голосу.

Атикус вийшов з кімнати Джемі. Тільки-но тітка повісила слухавку, як її узяв Атикус. Постукавши по важелю, він заговорив:

— Юло Мей, дайте мені, будь ласка, шерифа... Геку? Атикус Фінч. Хтось напав на моїх дітей. Джемі поранено. Між нашим будинком і школою. Я не можу залишити мого хлопчика. Приїжджайте якнайшвидше сюди і подивіться, може, він ще там. Сумніваюся, що ви його зараз знайдете, але я хотів би на нього подивитися, якщо знайдете. Мушу зараз іти. Дякую, Геку.

— Атикусе, Джемі помер?

— Ні, Скауте. Припильнуй за нею, сестро,— гукнув він, ідучи передпокоєм.

Пальці в тітки Александри тремтіли, коли вона розкручувала на мені зібгану тканину і дротяну сітку.

— З тобою все гаразд, маленька? — питала вона раз у раз, вивільняючи мене з «клітки».

Яке полегшення я відчула! Руки мені кололо, вони були червоні від маленьких восьмикутних відмітин. Я розтерла їх, і стало трохи легше.

— Тітонько, Джемі помер?

— Ні... ні, маленька, тільки знепритомнів. Ми дізнаємося, наскільки все серйозно, коли до нас приїде лікар Рейнольдс. Джін-Луїзо, що трапилося?

— Не знаю.

Вона не наполягала. Принесла мені одяг, і якби я тоді була в змозі щось тямити, я б ніколи не дала їй про це забути: тітка була у такому розпачі, що подала мені мій комбінезон.

— Одягнися, маленька,— простягнула вона мені вбрання, яке найбільше зневажала.

Тітка збігала до кімнати Джемі, потім повернулася до мене у передпокій. Попестила якось відсторонено і повернулася до кімнати Джемі.

Перед нашим будинком зупинилася машина. Я знала кроки лікаря Рейнольдса незгірше за кроки власного тата. Він допоміг нам із Джемі прийти на цей світ, він лікував нас від усіх відомих дитячих хвороб, ходив за Джемі, коли той упав зі своєї хатинки на дереві,— й увесь цей час залишався нам другом. Лікар Рейнольдс казав, що були б ми всі в чиряках, усе було б інакше, проте ми сумнівалися.

— Святий Боже! — вигукнув він, увійшовши в будинок. Підійшов до мене, сказав:

— Принаймні, ти можеш стояти на ногах,— і пішов до Джемі. Він знав кожний закапелок у нас удома. А ще він знав, що коли постраждала я, то Джемі тим паче.

Минуло десять вічностей, поки лікар Рейнольдс повернувся.

— Джемі помер? — спитала я.

— Зовсім ні,— відповів він, присівши біля мене навпочіпки.— У нього на голові величезна ґуля, як і в тебе, і рука зламана. Скауте, подивися сюди,— ні, не крути головою, тільки поводь очима. А тепер поглянь туди. Перелом дуже складний, наскільки я можу судити, зламано лікоть. Ніби хтось намагався відкрутити йому руку... Тепер дивися на мене.

— То він не помер?

— Ні ж бо! — лікар Рейнольде підвівся на рівні ноги.— Тепер мало що можна зробити, хіба що дати йому максимальний спокій. Слід зробити рентген руки, і доведеться йому походити деякий час у гіпсі. Але ти не хвилюйся, з ним буде все гаразд, він швидко одужає. Хлопці його віку оговтуються миттєво.

Говорячи це, лікар Рейнольдс мене ретельно оглядав, легенько обмацував ґулю, яка набрякала в мене на лобі.

— У тебе нічого не зламано, як тобі здається?

Жарт лікаря Рейнольдса викликав у мене усмішку.

— Отже, він не помер, так?

Він надягнув капелюха.

— Можливо, я помиляюся, але гадаю, він дуже навіть живий. Виявляє всі відповідні симптоми. Піди подивися на нього, а коли я повернуся, сядемо й вирішимо.

Хода у лікаря Рейнольдса була молода, пружна. Не те що в містера Гека Тейта. Під його важкими чоботами прогиналися східці, і двері він прочинив незграбно, але, увійшовши, сказав те саме, що й лікар Рейнольдс, тільки ще додав:

— З тобою все гаразд, Скауте?

— Так, сер, я збираюся провідати Джемі. Атикус і всі решта там.

— Яз тобою,— сказав містер Тейт.

Тітка Александра затінила настільну лампу Джемі рушником, і в кімнаті було темнувато. Джемі лежав горілиць. На обличчі у нього була велика жахлива рана. Ліва рука стирчала якось окремо від тіла, лікоть був зігнутий, тільки в протилежний бік. Джемі хмурився.