Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Згода.

Я була рада, що маю тридцять центів і Сесила. Ми з ним пройшли через залу за сцену. Там я позбулася свого костюма і швидко чкурнула геть, бо місіс Меривезер стояла за трибуною перед першим рядом і гарячково вносила останні поправки до сценарію.

— Скільки у тебе грошей? — спитала я у Сесила. Сесил також мав тридцять центів, і це урівнювало наші шанси. Ми розтринькали наші перші п’ятаки у Камері жахів, яка нас ані крапельки не налякала; ми увійшли до затягнутого чорним сьомого класу, де за гіда правив тимчасовий упир, який наказував нам торкатися певних предметів — буцімто частин людського тіла.

— Ось очі,— сказали нам, коли ми намацали дві виноградинки без шкірок на блюдечку.

— Ось серце,— а на дотик воно було як сира печінка.

— Ось нутрощі,— і наші руки занурилися в миску з холодними спагеті.

Ми з Сесилом відвідали ще декілька атракціонів. Купили кожний по пакунку божественного домашнього печива дружини судді Тейлора. Я хотіла була витягти ротом яблуко з діжки, але Сесил заявив, що це негігієнічно. Його-бо мати сказала, що можна підхопити якусь заразу, коли всі лізуть головами в ту саму посудину.

— Та зараз у місті немає ніякої зарази,— заперечила я. Але Сесил твердив, що його мати наполягала: їсти за чужими людьми негігієнічно. Пізніше я спитала про це у тітки Александри, і вона відповідала, що особи з такими поглядами — звичайнісінькі вискочні.

Ми саме збиралися придбати собі ірисок, як прибули гінці від місіс Меривезер і покликали нас за сцену, час було готуватися. Зал заповнювався народом; духовий оркестр старшої школи округу Мейком зібрався спереду біля сцени; увімкнули вогні рампи, і червона оксамитова завіса ходором заходила від метушні поза нею.

За сценою ми з Сесилом опинилися у вузькому коридорі, повному людей: дорослі у саморобних трикутних капелюхах, у кашкетах-конфедератках, в уборах часів іспано-американської війни, у касках Першої світової війни. Дітвора в костюмах різноманітних дарів ланів скупчилася біля маленького віконця.

— Хтось зім’яв мій костюм! — у розпачі аж зойкнула я.

Місіс Меривезер примчала до мене на всіх парах, вирівняла дротяний каркас і запхнула у нього мене.

— Як ти там, Скауте? — спитав Сесил.— Твій голос лунає здалеку, ніби ти десь за горою.

— Та й ти не ближче,— відповіла я.

Оркестр заграв державний гімн, і ми почули, як публіка підвелася. Коли загуркотів великий барабан, місіс Меривезер, яка стояла на трибуні поруч з оркестром, проголосила:

— «Округ Мейком: Ad Astra Per Aspera».

Знову вдарив барабан.

— Це означає,— переклала місіс Меривезер для сільської публіки,— «З багнюки до зірок».— І додала, як на мене, без жодної потреби: — Вистава.

— Мабуть, вважає, що ніхто не утямив б, якби вона не сказала,— прошепотів Сесил, якого тут-таки зашикали.

— Усьому місту відомо,— видихнула я.

— Але понаїхало багато заміських,— зауважив Сесил.

— Ану тихше ви там! — наказав чоловічий голос, і ми замовкли.

Великий барабан відбивав кожне речення місіс Меривезер. Вона віщала замогильним голосом, що округ Мейком старіший за наш штат, що він входив до територій Міссісіпі й Алабами, що першою білою людиною, яка з’явилася в цих прадавніх лісах, був прадід у п’ятих судді у справах заповітів, про якого потім більше нічого не чули. За ним підійшла черга безстрашного полковника Мейкома, на честь якого назвали округ.

Ендрю Джексон призначив його на відповідальну посаду, але надмірна самовпевненість полковника Мейкома і його хибне орієнтування на місцевості згубили усіх, хто бився пліч-о-пліч з ним проти індіанців племені струмка. Полковник Мейком непохитно ніс у ці краї ідеї демократії, але перша його кампанія виявилася й останньою. Йому було наказано — через відданого індіанського перебіжчика — рухатися на південь. Оглянувши дерево, щоб лишайник на ньому підказав, де саме буде південь, і не дослухавшись до своїх підлеглих, які ризикнули його виправити, полковник Мейком цілеспрямовано вирушив у похід громити ворога і завів своє військо так далеко на північ у первісні ліси, що їх ледь-ледь врятували від вірної загибелі переселенці, які рухалися вглиб країни.

Місіс Меривезер півгодини описувала звитяги полковника Мейкома. Я з’ясувала, що, зігнувши ноги в колінах, можу втиснути їх під каркас костюма і більш-менш присісти. Я сиділа, слухала бубоніння місіс Меривезер і бухкання барабана й невдовзі міцно заснула.

Потім мені розповідали, що місіс Меривезер, яка вклала всю душу в свій грандіозний фінал, проспівала «Свини-и-на!» з упевненістю, породженою своєчасним виходом на сцену сосон і квасолин. Вона зачекала кілька секунд і повторила: «Свини-и-на?» Коли нічого не матеріалізувалося, вона заволала: «Свинина!!!»