Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Мабуть, я почула її крізь сон, чи, може, мене збудив оркестр, який заграв гімн Південних Штатів, але саме в ту мить, коли місіс Меривезер піднялася на сцену з прапором штату, я вирішила здійснити свій вихід. Власне, я нічого не вирішувала: просто приєдналася до решти.

Потім мені розповідали, що суддя Тейлор вискочив із зали і так реготав, плескаючи себе по стегнах, що місіс Тейлор принесла йому склянку води і якусь його пілюлю.

Схоже, місіс Меривезер зробила фурор — такі були овації, але вона упіймала мене за сценою і заявила, що я зіпсувала їй усю виставу. Вона мене страшенно засмутила, але потім по мене прийшов Джемі й почав утішати. Сказав, що з його місця мене навіть і видно не було. Не знаю, як він здогадався, що мені так кепсько під тим костюмом, але він сказав, що я гарно виступила, хіба що трохи запізнилася, от і все. Джемі вже міг заспокоювати майже так само добре, як Атикус, коли все йшло не так. Майже — але навіть Джемі не зумів умовити мене пройти крізь юрму людей і погодився зачекати зі мною за сценою, доки публіка не розійдеться.

— Хочеш зняти костюм, Скауте? — спитав він.

— Та ні, хай буде,— промимрила я. Під костюмом легше було приховати відчай.

— Підвезти вас додому? — почувся чийсь голос.

— Ні, сер, дякую,— долинули до мене слова Джемі.— Нам тут два кроки.

— Стережіться привидів,— сказав той самий голос.— Хоча ліпше хай привиди стережуться Скаута.

— Вже майже нікого не залишилося,— сказав мені Джемі.— Ходімо.

Ми пройшли через залу до вестибюлю, зійшли сходами. Було зовсім темно. З тамтого боку будинку стояло кілька машин, але світло від їхніх фар нам мало що давало.

— Якби вони їхали в один з нами бік, нам було б видно краще,— сказав Джемі.— Скауте, я притримаю тебе за «кістку». В іншому разі ти можеш утратити рівновагу.

— Мені добре видно.

— Так, але ти можеш упасти...— (Я відчула невеличкий тиск на голову і зрозуміла, що Джемі ухопився за верхній кінець «окосту»).— Тобі ясно?

— Еге ж.

Ми пішли через темний двір, намагаючись дивитися собі під ноги.

— Джемі, я забула свої черевички, вони залишилися там, за сценою.

— Ходімо заберемо їх.

Але щойно ми повернули назад, світло в актовій залі згасло.

— Підеш по них завтра.

— Але ж завтра неділя,— заперечила я, та Джемі вже розвернув мене у напрямку домівки.

— Скажеш сторожу, і він тебе пустить... Скауте?

— Що?

— Нічого.

Джемі давно вже так не робив, і я не знала, про що він думає. Він розповість, коли схоче, можливо, коли ми прийдемо додому. Я похитала головою.

— Джемі, зовсім не обов’язково...

— Помовчи хвилину, Скауте,— і він мене ущипнув.

Ми пішли мовчки.

— Хвилина минула,— оголосила я.— Про що ти думаєш? — я обернулася, щоб бачити його, але його силует ледь окреслювався.

— Здалося, ніби я щось почув,— сказав він.— Зачекай хвилинку.

Ми зупинилися.

— Ти щось чуєш? — спитав він.

— Ні.

Не пройшли ми і п’яти кроків, як він мене знову зупинив.

— Джемі, ти що — хочеш мене налякати? Я ж уже не маленька...

— Цить,— наказав він, і я зрозуміла, що він не жартує.

Ніч була дуже тиха. Я чула легке дихання Джемі. Час до часу налітав вітерець і обдував мої голі ноги, але тільки це і нагадувало про очікувану вітряну ніч. Це було затишшя перед грозою. Ми дослухалися.

— Якийсь собака гавкає,— зауважила я.

— Ні, то щось інше,— відповів Джемі.— Я чую, коли ми йдемо, а коли зупиняємося, нічого не чую.

— То мій костюм шелестить. А ти переймаєшся Геловіном...

Я сказала це не стільки Джемі, скільки собі, тому що і справді: щойно ми рушили, я почула те, про що він говорив. То не був мій костюм.

— Це друзяка Сесил,— трохи згодом сказав Джемі.— Але тепер він нас не налякає. Хай не думає, що ми поспішаємо.

Ми уповільнили крок, майже поповзли. Я спитала у Джемі, як це Сесил може йти за нами у такій темряві, невже він хоче напасти на нас іззаду.

— А я тебе бачу, Скауте,— раптом сказав Джемі.

— Як це? Я ж тебе не бачу.

— Смуги сала на твоєму «окості» світяться. Місіс Креншо розмалювала їх якоюсь блискучою фарбою, щоб їх видно було у вогнях рампи. Мені дуже добре тебе видно, отже, і Сесил тебе бачить здалеку.

Я вирішила показати Сесилу: нам відомо, що він нас переслідує, і ми готові його зустріти.

— Сесил Джейкобс — мокра курка! — загорлала я зненацька, обернувшись назад.

Ми зупинилися. Жодного відгуку, тільки «курка» відлунням відізвалося десь біля шкільного муру.

— Ми його покличемо,— сказав Джемі.— Агов!