Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— А чого він намагався вдертися до будинку Джона Тейлора? Він, вочевидь, і гадки не мав, що Джон удома, в іншому разі б не наважився. В недільні вечори Джон вмикає світло тільки спереду на веранді та у своєму барлозі...

— Ти ж не знаєш напевне, чи то Боб Юел вдирався до Джона, не знаєш, хто то був,— сказав Атикус.— Але я маю певні міркування. Я довів, що він брехун, а от Джон виставив його дурнем. Увесь час, що Юел давав свідчення, я не наважувався глянути на Джона, бо боявся розсміятися. Джон дивився на нього так, ніби він — триноге курча або квадратне яйце. І не кажіть мені, що судді не намагаються вплинути на присяжних,— хихотнув Атикус.

Наприкінці жовтня наше життя увійшло у звичну колію: школа, ігри, домашні завдання. Джемі, схоже, забув те, що прагнув забути, а шкільні товариші милосердно дали нам забути про дивакуватість нашого батька. Сесил Джейкобс якось запитав, чи, бува, Атикус не радикал [30] Ідеться про радикальних республіканців, які під час і одразу після Громадянської війни найбільш наполегливо боролися з рабством. Виступали за надання звільненим рабам усіх цивільних прав, зокрема права голосувати. . Коли я переказала це Атикусу, він так розвеселився, що я аж образилася, проте він пояснив, що сміється не з мене. Він мовив:

— Скажи Сесилу, що я приблизно такий самий радикал, як Бавовняний Том Гефлін [31] Джеймс Томас Гефлін (1869-1951) на прізвисько Бавовняний Том — конгресмен від демократів (які на той час були проти скасування рабства) і сенатор від штату Алабама, що обстоював вищість білої раси. Одного разу підстрелив негра, уникнув покарання й похвалявся цим як найвидатнішим своїм досягненням. .

Тітонька Александра процвітала. Міс Моді, напевне, закрила одним махом роти цілому місіонерському товариству, бо тітонька знову заправляла у своєму курнику. Її частування стали ще смачнішими. Я дізналася ще більше про суспільне життя мрунів, слухаючи оповіді місіс Меривезер: вони були майже позбавлені відчуття сім’ї, тому жили однією великою родиною. Дитина мала стільки батьків, скільки громада мала чоловіків, і стільки матерів, скільки там було жінок. Джей Ґраймз Еверет знесилювався, щоб змінити ситуацію, і відчайдушно потребував наших молитов.

Мейком знову став собою. Точнісінько таким, як минулого року і позаминулого, лише з двома невеличкими відмінностями. По-перше, люди познімали з вітрин і автомобілів наліпки «АНВ. МИ РОБИМО СВОЮ СПРАВУ». Я спитала в Атикуса чому, і він відповів, що «Акт національного відродження» [32] «Акт національного індустріального відродження» — ухвалений 1933 року конгресом закон, який з метою стимулювати зростання економіки давав дозвіл президенту США на регулювання економіки шляхом підвищення цін після серйозної дефляції. загинув. Я спитала, хто його вбив; він відповів: дев’ятеро стариганів.

Друга відмінність не набула у Мейкомі порівняно з минулим роком загальнонаціонального масштабу. Досі Геловін — День усіх святах — відзначався цілком стихійно. Кожна дитина робила, що хотіла, за допомогою інших дітей, коли треба було щось переставити чи перенести — наприклад, запроторити легкий повіз на дах платної стайні. Проте батькам здалося, що минулого року ми зайшли задалеко, порушивши спокій міс Тутті та міс Фрутті.

Міс Тутті та міс Фрутті були старі дівиці, сестри, які мешкали у єдиному на весь Мейком будинку, що мав льох. Подейкували, що вони — республіканки, які перебралися до нас з Клентона у штаті Алабама у 1911 році. Їхні звички нас дивували, а навіщо їм знадобився льох, не знав ніхто, проте вони його собі облаштували, а потім усе життя тільки ганяли з нього цілі покоління місцевих дітлахів.

Міс Тутті та міс Фрутті (насправді їх звали Сара і Френсис Барбер) мало того що засвоїли звичаї янкі, були ще й глухі. Міс Тутті це заперечувала і жила у світі тиші, а міс Фрутті, яку все цікавило, завела собі слухову трубку таку велетенську, що Джемі твердив, ніби вона її викрутила зі старовинного грамофона.

Знаючи все це, з наближенням Геловіна декілька шалапутів дочекалися, поки сестри Барбер позасинають, прокралися до їхньої вітальні (ніхто, окрім Редлі, не замикав дверей на ніч), крадькома винесли звідки всі-всенькі меблі та сховали їх у льоху. Я повністю заперечую власну участь у цій витівці.

— Я чула їх! — таким криком збудили усіх сусідів сестри Барбер на світанку наступного дня.— Чула, як вони під’їхали на вантажівці просто до дверей! Тупали, як коні. Вони вже зараз у Новому Орлеані!