Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Міс-те-ре Фінч, облиште,— сказав містер Тейт.— Джемі й не думав устромляти ніж у Боба Юела.

Атикус помовчав якусь хвильку. Подивився на містера Тейта, ніби оцінюючи його слова. А потім похитав головою.

— Геку, це дуже шляхетно з вашого боку, і я знаю, ви це робите від щирого серця, але навіть не розпочинайте нічого такого.

Містер Тейт підвівся і підійшов до краю веранди. Сплюнув у кущі, потім запхав руки в кишені й повернувся обличчям до Атикуса.

— Чого саме? — спитав він.

— Вибачте, якщо я був різкий, Геку,— просто сказав Атикус,— але ніхто нічого не замовчуватиме. Я так не живу.

— Ніхто і не збирається нічого замовчувати, містере Фінч.

Містер Тейт говорив спокійно, але чоботища його так міцно вчавилися у мостини веранди, аж ніби вросли туди. Між батьком і шерифом відбувалося якесь дивовижне змагання, сутності якого я не розуміла.

Тепер прийшла черга Атикуса підвестися і підійти до краю веранди. Він відкашлявся і сплюнув у двір. Потім заклав руки в кишені й повернувся обличчям до містера Тейта.

— Геку, ви цього не висловили, але я знаю, про що ви думаєте. Дякую вам за це. Джін-Луїзо,— звернувся він до мене,— ти говорила, що Джемі відірвав містера Юела від тебе?

— Так, сер, принаймні я так подумала... Я...

— От бачите, Геку? Дякую вам від усього серця, але я не хочу, щоб мій хлопчик починав життя з таким тягарем. Найкращий спосіб очистити повітря — це нічого не приховувати. Нехай люди все знають і роблять висновки. Я не хочу, щоб він зростав, а в нього за спиною перешіптувалися, не хочу, щоб казали: «А, Джемі Фінч... отой, чий татусь виклав цілий статок, аби його витягти». Що скоріше ми через усе пройдемо, то краще.

— Містере Фінч,— незворушно промовив містер Тейт,— Боб Юел напоровся на власного ножа. І загинув.

Атикус пішов у куток веранди. Подивився на лозу гліцинії. Кожен з них, подумала я, упертий по-своєму. Цікаво, хто поступиться перший. Упертість Атикуса була спокійна й непоказна, але певним чином він був так само затятий, як Каннінгеми. Упертість містера Тейта була невгамовна і пряма, але не менша за батькову.

— Геку,— Атикус стояв до нього спиною,— якщо цю справу замовчать, це означатиме ніщо інше, як відмову від тих принципів, на яких я намагався виростити Джемі. Іноді мені здається, що я геть кепський батько, але я — все, що вони мають. Перш ніж дивитися на когось, Джемі дивиться на мене, і я намагався жити так, щоб і собі у відповідь дивитися йому прямо в очі... Якщо ж я допущу щось таке, я не зможу дивитися йому в очі чесно, і в той день, коли не зможу, я знатиму, що втратив сина. Я не хочу втрачати його та Скаута, тому що вони — все, що я маю.

— Містере Фінч,— чоботи містера Тейта і далі вчавлювалися у веранду,— Боб Юел напоровся на власний ніж. Я можу це довести.

Атикус різко обернувся. Руки його у кишенях стиснулися в кулаки.

— Геку, чому ви не хочете мене зрозуміти? Ви теж маєте дітей, але я старший за вас. Коли мої виростуть, я вже буду старий, якщо взагалі — буду, але тепер... якщо вони не довірятимуть мені, вони не довірятимуть нікому. Джемі та Скаут знають, що сталося. Якщо вони почують, що я розповідатиму по місту, ніби сталося щось зовсім інше,— Геку, я їх втрачу. Я не можу бути на людях одним, а у себе вдома — іншим.

Містер Тейт покачався на закаблуках і терпляче промовив:

— Він жбурнув Джемі на землю, перечепився через корінь дуба і — дивіться, я вам зараз покажу.

Містер Тейт поліз у бокову кишеню і витяг звідти довгий пружинний ніж. У цю мить у дверях показався лікар Рейнольдс.

— Цей сучий... небіжчик лежить отам під деревом, лікарю, у шкільному дворі. Маєте ліхтарик? Краще візьміть мій.

— Я можу під’їхати на своїй машині й посвітити фарами,— сказав лікар Рейнольдс, але ліхтарик узяв.— З Джемі все гаразд. Він, сподіваюся, не прокинеться до ранку, тож не хвилюйтеся. Це той ніж, яким його убили, Геку?

— Ні, сер, той ще у ньому. Судячи з рукоятки, то кухонний ніж. Кен уже має бути там з катафалком, лікарю. Добраніч.

Містер Тейт розгорнув пружинного ножа.

— Сталося от що...

Тримаючи ніж у руці» він удав, що перечепився, гойднувся вперед і виставив перед собою ліву руку.

— Тепер бачите? Заколовся сам, ніж устромився між ребер. Упав на нього всім тілом.

Містер Тейт згорнув ножа і заховав його назад до кишені.

— Скауту всього вісім років,— сказав він.— Вона занадто перелякалася, щоб зрозуміти, що до чого.

— Не дуже-то на це покладайтеся,— похмуро відповів Атикус.