Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Та цить ти,— сонно звелів він.

Саме Джемі зараз день у день дедалі більше нагадував дівчисько, а не я. Втішена цією думкою, я перевернулася на спину і чекала, поки прийде сон, а чекаючи, думала про Ділла. Він поїхав першого вересня, твердо запевнивши, що повернеться, тільки-но закінчаться шкільні заняття,— він гадав, що його сім’я нарешті втямила, що йому подобається проводити літо в Мейкомі. Міс Рейчел повезла нас із собою на таксі до Мейкомської вузлової, і Ділл махав нам рукою, поки не зник з очей. Але не з серця: я за ним скучала. Останні два дні, що він їх провів з нами, Джемі вчив його плавати...

Вчив плавати. Сон у мене пропав, коли я пригадала, що розказав мені Ділл.

Чорторий Баркера розташований у кінці ґрунтової дороги, що іде вбік від меридіанського шосе, десь за милю від міста. Туди завжди може хтось підкинути — фургон з бавовною або попутна вантажівка, та й пішки дійти не штука, проте повертатися назад у присмерках, коли дорога порожня, не дуже весело, тому пляжники не залишаються там допізна.

За словами Ділла, вони з Джемі саме вийшли на шосе, коли побачили, що до них на машині наближається Атикус. Він їх наче не помітив, тож вони замахали йому руками. Атикус пригальмував; вони підбігли до нього, і він сказав: «Ліпше вам знайти попутку. Я нескоро буду вдома». На задньому сидінні сиділа Келпурнія.

Джемі запротестував, потім почав проситися, й Атикус мовив: «Гаразд, можете їхати з нами, тільки з машини не виходьте».

Дорогою до хатини Тома Робінсона Атикус розповів їм, що сталося.

Вони звернули з шосе, повільно проїхали повз звалище і Юелівське обійстя, потім вузьким провулком наблизилися до негритянських хатин. Ділл розповів, що на подвір’ї Тома гралася у мармурові кульки зграйка чорних дітлахів. Атикус зупинив машину і вийшов. Келпурнія крізь головні ворота рушила за ним.

Ділл чув, як Атикус спитав у котрогось із дітей: «Де твоя мама, Семе?» — а Сем відповів: «Пішла до сестри Стівенс, містере Фінч. Хочете, щоб я її привів?»

За словами Ділла, Атикус ніби завагався, але потім сказав: так, і Сем побіг з двору. «А ви собі грайтеся, хлоп’ята»,— звернувся Атикус до дітей.

Маленька дівчинка вийшла на поріг хатини і стояла там, роздивляючись Атикуса. Ділл казав, що її кучеряве волосся було заплетене у безліч тугих кісок, зав’язаних яскравими бантиками. Вона широко усміхнулася і подалася до нашого татка, але не могла сама впоратися зі сходинками. Ділл сказав, що Атикус підійшов до неї, зняв капелюха і простягнув їй палець. Вона ухопилася за палець, і він допоміг їй зійти додолу. А потім передав її Келпурнії.

Показалася Гелен — Сем за нею ледь встигав. Вона сказала: «Добривечір, містере Фінч. Може, хочете присісти?» — і більше нічого не сказала. Як і Атикус.

— Скауте,— мовив Ділл,— вона просто впала на землю. Просто узяла і впала на землю, ніби підійшов якийсь велетень і наступив на неї. Отак — раз! — Ділл притупнув своєю тугою стопою об землю.— Як ми наступаємо на мурашку.

Діла розповів, що Келпурнія з Атикусом підняли Гелен і наполовину понесли, наполовину повели до хати. Вони пробули там доволі довго, а тоді Атикус вийшов сам. Коли вони проїжджали повз Юелів, ті щось кричали їм услід, але Ділл не розчув доладно.

Мейком виявляв цікавість до Томової загибелі днів зо два; двох днів вистачило, щоб новина розійшлася округом. «Ви чули про...? Ні? Та кажуть, він мчав, як несамовитий...» Для Мейкома смерть Тома була типовою. Типово для негра зірватися і втікати. Типово для негритянських мізків діяти навмання, не подумати про майбутнє, а отак чкурнути світ за очі при першій-ліпшій нагоді. Найкумедніше те, що Атикус Фінч міг домогтися його звільнення без покарання, але чекати? Це не для них. Ви ж знаєте, що вони за фрукти. Як прийшло, так і пішло. Ось цей хлопець, цей Робінсон, був одружений за законом і, кажуть, жив охайно й чисто, ходив до церкви, але все це тільки на поверхні, й він такий самий, як вони всі. Що з негра узяти?

Ще декілька деталей давали змогу слухачеві висловити власну версію подій, і більше не було про що говорити, доки наступного четверга не вийшла газета «Мейком триб’юн». У ній був короткий некролог у колонці «Негритянські новини», але була й передовиця.

Містер Б. Б. Андервуд писав дуже жорстко, але йому було байдуже, якщо хтось і припинить розміщати у нього свої рекламні оголошення чи розірве передплату (але Мейком не грався в такі ігри: містер Андервуд міг надриватися скільки завгодно і писати що заманеться, він усе одно матиме своїх передплатників. Якщо він хоче клеїти з себе дурня у своїй газеті, це його особиста справа). Містер Андервуд не говорив про помилки судочинства, він писав так, що зрозуміла б і дитина. Містер Андервуд просто твердив, що убивати калік — гріх, стоять вони, сидять чи біжать. Він порівняв загибель Тома з безглуздим знищенням співочих пташок мисливцями і дітьми, й увесь Мейком дійшов висновку, що він просто намагався написати передовицю так поетично, щоб її передрукували у «Монтгомері едвертайзер».