Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Утім, ніхто з нас не був мером Бірмінгема, але я б хотіла стати губернатором штату Алабама бодай на один день: я б звільнила Тома Робінсона так швидко, що місіонерське товариство і моргнути б не встигло. Келпурнія днями розповідала куховарці міс Рейчел, як погано Том переносить ув’язнення, але вони замовкли, коли я увійшла до кухні. Вона казала, що Атикус робить усе можливе й неможливе, щоб якось полегшити йому перебування у виправному закладі, але останнє, що Том сказав Атикусу, перш ніж його туди повезли, було: «Прощавайте, містере Фінч, більше ви нічого вже не зробите, годі й старатися». Келпурнія додала, що, за словами Атикуса, Том утратив усяку надію, коли його забрали у в’язницю. Вона казала, що Атикус намагався йому все пояснити, що він мусить вірити і сподіватися на краще, бо Атикус робить усе, щоб його звільнили. Куховарка міс Рейчел спитала, чому Атикус просто не сказав: так, тебе випустять, та й по тому,— це б утішило Тома. Але Келпурнія пояснила: «Тому що ти не знаєш законів. Перше, чого навчаєшся, працюючи у сім’ї правника, це що немає чітких відповідей на жодне питання. Містер Фінч не міг би сказати нічого, доки не мав би цілковитої певності».

Грюкнули парадні двері, і в передпокої почулися кроки Атикуса. Машинально я поцікавилася, котра може бути година. Йому ще зовсім не час повертатися додому, а у дні частувань місіонерського товариства він узагалі залишався на роботі по пізньої ночі.

Він зупинився на порозі. Капелюх він тримав у руці, й обличчя в нього було дуже бліде.

— Перепрошую, пані,— сказав він.— Продовжуйте свою зустріч, не звертайте на мене уваги. Александро, ти не могла б вийти на хвилину до кухні? Мені треба ненадовго забрати Келпурнію.

Він пройшов не їдальнею, а бічним коридором, і увійшов до кухні через чорний хід. Ми з тіткою Александрою вже були там. Прочинилися двері їдальні, й до нас приєдналася міс Моді. Келпурнія почала підводитися зі свого стільця.

— Кел,— сказав Атикус.— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною до Гелен Робінсон...

— Що трапилося? — спитала тітка Александра, налякана виразом татового обличчя.

— Том загинув.

Тітка Александра затиснула долонями рота.

— Його застрелили,— сказав Атикус.— Він утікав. Це сталося під час прогулянки. Кажуть, він несамовито рвонув до муру і почав на нього видиратися. Просто у всіх на очах...

— А його не пробували зупинити? Не дали йому попередження? — голос тітки Александри зірвався.

— Охорона кричала, щоб він зупинився. Вони кілька разів вистрелили в повітря, а потім уже стріляли на ураження. Кажуть, якби обидві руки у нього були здорові, він би втік, так швидко він біг. У нього в тілі сімнадцять куль. Зовсім не треба було аж стільки. Кел, я хочу, щоб ти поїхала зі мною і допомогла сповістити Гелен.

— Так, сер,— прошепотіла Келпурнія, намагаючись розв’язати фартух неслухняними пальцями. Міс Моді підійшла до неї і допомогла їй його зняти.

— Це вже остання крапля, Атикусе,— промовила тітка Александра.

— Залежить від кута зору,— відповів він.— Одним негром більше, одним негром менше, а їх там дві сотні. Для них він був не Том, а просто в’язень-утікач.

Атикус притулився до холодильника, зсунув на лоба окуляри і потер очі.

— Ми мали чудовий шанс,— мовив він.— Я пояснював йому, що про це думаю, але не міг я по совісті сказати, що це більше, ніж просто шанс. Гадаю, Томові набридли всі ці шанси білих людей, і він вирішив скористатися власним шансом. Ти готова, Кел?

— Так, сер, містере Фінч.

— Тоді поїхали.

Тітка Александра опустилася на стілець Келпурнії і затулила руками обличчя. Вона сиділа непорушно; так завмерла, що я вирішила: зомліла. Я чула, що міс Моді дихає так, ніби щойно збігла сходами нагору, а пані в їдальні щасливо собі цвірінькали.

Я думала, тітка Александра плаче, та коли вона відняла руки від обличчя, я побачила, що ні. Вигляд у неї був змучений. Коли вона заговорила, голос її звучав безбарвно.

— Не все, що він робить, мені подобається, Моді, але він мій брат, і я просто хочу знати, коли все це скінчиться,— тут вона підвищила голос.— Він себе просто згризає. Виду не подає, але він себе згризає. Я бачила його, коли... чого ще їм від нього треба, Моді, чого ще?

— Кому саме і що треба, Александро? — спитала міс Моді.

— Я маю на увазі це місто. Вони буквально примушують, щоб він робив те, що вони самі робити бояться,— аби лише не втратити своїх грошей. Вони буквально примушують, щоб він підірвав собі здоров’я, роблячи те, що вони бояться робити, вони...