Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Здесь есть возможность читать онлайн «Гарпер Лі - Вбити пересмішника» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Київ, Год выпуска: 2015, ISBN: 2015, Издательство: KM Publishing, Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Вбити пересмішника: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Вбити пересмішника»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Роман Гарпер Лі «Вбити пересмішника», опублікований у 1960 році, отримав Пуліцерівську премію. Він мав беззастережний успіх і одразу ж став класикою сучасної американської літератури. Роман базується як на особистих спостереженнях авторки за своєю родиною та сусідами, так і на події, що відбулася у її рідному місті в 1936 році, коли їй самій було десять. Роман відзначається душевністю і гумором, хоча й піднімає серйозні питання насильства і расової нерівності.

Вбити пересмішника — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Вбити пересмішника», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Як це так може бути, питала я себе, читаючи передовицю містера Андервуда. Безглузде знищення... але ж із Томом поводилися за законом до самого дня його смерті; його судили відкритим судом, і вирок винесли дванадцятеро чесних і порядних людей; мій батько боровся за нього до кінця. І раптом думка містера Андервуда стала дуже зрозумілою: Атикус використав усі засоби, якими володіють вільні громадяни, щоб урятувати Тома Робінсона, але в потаємних судах людських сердець Атикус програв свій процес від початку. Том був засуджений на смерть тієї самої миті, коли Меєла Юел розтулила рота і заверещала.

Від імені «Юел» мене занудило. Мейком миттєво ознайомився з поглядами містера Юела на смерть Тома — головним чином, через такий Суецький канал пліток, яким була міс Стефані Крофорд. Міс Стефані Крофорд переповіла тітці Александрі у присутності Джемі («Та годі, він уже достатньо дорослий, щоб таке чути!»), що містер Юел сказав: з одним покінчено, залишилося двоє. Джемі мене заспокоював, мовляв, нема чого боятися, містер Юел просто базікало, яких мало. А ще він попередив: якщо я бодай словом прохоплюся Атикусу, що я про це чула, він, Джемі, не розмовлятиме зі мною до скону.

15

Розпочалася школа, а з нею і наші щоденні походи повз Садибу Редлі. Джемі ходив у сьомий клас, а старші класи розміщалися в іншій будівлі, за нашою школою; я була вже у третьому класі, й наші розклади уроків так відрізнялися, що ми тільки вранці ходили до школи разом та ще зустрічалися за обідом. Джемі записався до футбольної команди, але був ще надто худий і юний, щоб грати,— йому доручили тільки носити відра з водою для команди. Це він робив із захватом, тому рідко приходив додому засвітла.

Садиба Редлі мене більше не лякала, проте вона не стала ані веселішою, ані теплішою під своїми величезними дубами, ані привітнішою. Містер Нейтен Редлі так само ходив у ясні дні до середмістя і назад, і ми знали, що Примара і досі вдома, з тієї самої старої причини: ніхто не бачив, щоб його звідти винесли. Іноді мене мучила совість, коли я проходила повз їхній старий будинок і пригадувала, як брала участь у тому, що не назвеш інакше як мордуванням Артура Редлі: якому нормальному затвірнику сподобається, що діти зазирають у його віконниці, передають послання на кінці вудочки і гасають ночами по його капустяним грядках?

Але пам’ятала я і дві монетки з головами індіанців, і жувальну гумку, і ляльок, вирізаних з мила, і іржаву медаль, і зіпсований годинник на ланцюжку. Джемі їх десь, напевне, заховав. Одного дня я зупинилася подивитися на те дерево: навколо зацементованого дупла кора загрубла. А сама пломба пожовкла.

Ми майже бачили Примару кілька разів — таким мало хто похвалиться.

І все ж таки я щоразу, проходячи там, чекала на нього. Можливо, колись я його побачу. Я мріяла, як це станеться: він сидить у кріслі-гойдалці, а я собі іду. «Як ся маєте, містере Артуре»,— кажу я, ніби це звичайнісінька річ. «Добридень, Джін-Луїзо»,— каже він, ніби це звичайнісінька річ, «Гарна погода стоїть, правда?» — «Так, сер, погода дуже гарна»,— відповідаю я і йду собі далі.

Втім, це лише фантазії. Ніколи ми його не побачимо. Може, він і виходить ночами, коли місяць сідає, і дивиться у вікно на міс Стефані Крофорд. На його місці я б дивилася на когось іншого, але це вже його справа. На нас він ніколи не дивитиметься.

— Ти що, розпочинаєш усе знову? — спитав Атикус якось увечері, коли я необачно висловила бажання бодай раз побачити Примару Редлі ще до того, як помру.— Якщо так, то попереджаю: припини негайно. Я вже надто старий, щоб ганяти вас із території Редлі. До того ж це небезпечно. Тебе можуть підстрелити. Пам’ятай, містер Нейтен стріляє у першу-ліпшу тінь, яку побачить, навіть якщо ця тінь залишає сліди босих дитячих ніг. Щастя, що ви живі зосталися.

Я миттю примовкла. І водночас подивувалася на Атикуса. Це він уперше показав, що знає про все значно більше, ніж ми собі думали. А сталося оте все хтозна-коли. Та ні — лише минулого літа,— ні, позаминулого, коли... Час грав зі мною в ігри. Не забути спитати у Джемі.

З нами трапилося так багато усякого, що Примара Редлі лякав нас найменше. Атикус говорив, що більше нічого такого не буде, у житті все потроху налагоджується, і за деякий час люди забудуть про існування Тома Робінсона, яким їм довелося перейматися.

Можливо, Атикус мав рацію, але події того літа висіли над нами, як дим у зачиненій кімнаті. Дорослі мейкомці ніколи не обговорювали цієї справи з Джемі чи зі мною; проте, схоже, вони обговорювали її зі своїми дітьми, і позиція у них була така: ми з Джемі не винні, що маємо такого батька, тому діти повинні гарно до нас ставитися, незважаючи на нього. Самі діти до такого ніколи б не додумалися: якби нашим однокласникам дозволили діяти самостійно, ми з Джемі добряче побилися б з ними кілька разів, і справі кінець. А так нам доводилося високо тримати голову і бути джентльменом і леді. Певним чином це нагадувало історію з місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз, тільки без її репету. Була ще одна річ, якої я так і не змогла зрозуміти: попри всі недоліки Атикуса як батька, люди радо переобрали його того року до Законодавчих зборів штату, як завжди, без жодного спротиву. Я дійшла висновку, що люди просто незбагненні. Я віддалилася від них і припинила ними перейматися, поки мене до цього не змусили.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Вбити пересмішника»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Вбити пересмішника» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Вбити пересмішника»

Обсуждение, отзывы о книге «Вбити пересмішника» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.