Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Мені пригадався невеличкий старий орган у каплиці на Пристані Фінча. Коли я була ще зовсім маленька і гарно поводилася цілий день, Атикус дозволяв мені нагнітати повітря в міхи, а сам одним пальцем підбирав мелодію. Остання нота звучала довго, наскільки вистачало повітря у міхах. Місіс Меривезер вичерпала своє повітря, як здалося мені, й поповнювала його запаси, поки взяти слово збиралася місіс Фероу.

Місіс Фероу мала зграбну фігуру, безбарвні очі й вузеньку ніжку. Вона щойно зробила перманент, і все волосся було закручене у тугі сиві кучерики. Вона посідала друге місце серед побожних жінок Мейкома. В неї була чудернацька звичка тихенько присвистувати перед тим, як заговорити.

— С-с-с, Грейс,— мовила вона,— саме це я казала днями брату Гатсону: «С-с-с, брате Гатсон, кажу, схоже, ми боремося за безнадійну справу, безнадійну справу. Кажу: с-с-с, їм усе байдуже. Ми можемо їх просвіщати, поки не посиніємо, можемо намагатися зробити з них християн, поки не знидіємо, але жодна порядна жінка тепер не почувається безпечно у власному ліжку». А він мені відповідає: «Місіс Фероу, не знаю, куди ми котимося». А я йому кажу: «С-с-с, саме так, істинно так».

Місіс Меривезер кивнула з мудрим виглядом. Голос її злетів над дзеньканням кавових філіжанок і тихим плямканням пережовуваних ласощів.

— Гертрудо,— сказала вона,— у нашому місті є непогані, але введені й оману люди. Непогані, але введені в оману. Люди, які вважають, що чинять правильно, бачте. Не мені називати цих людей, але деякі з мешканців цього міста думають, що вчинили допіру правильно, але вони тільки їх розбурхали. Ось чого вони домоглися. Може, тоді воно і здавалося правильним, не знаю, просто не знаю, я на цьому не розуміюся, але ремство... невдоволення... Кажу вам, якби моя Софі повелася так ще й на другий день, я б її звільнила. Їй навіть не спадало в дурну голову, що єдина причина, через яку я її не виганяю, це криза в країні, і їй просто не вижити без свого долара з чвертю на тиждень.

— А його хліб не застрягає у тебе в горлі, ні?

Це сказала міс Моді. У куточках її рота з’явилися дві жорсткі складки. Вона мовчки сиділа поруч зі мною, тримаючи філіжанку з кавою на коліні. Я доволі давно перестала стежити за бесідою: щойно вони припинили обговорювати дружину Тома Робінсона і заглибилася у спогади про Пристань Фінча та річку. У тітки Александри все йшло задом наперед: ділова частина зустрічі була така жахлива, що кров захолола, а світська дуже нудна.

— Моді, я не розумію, що ти хочеш сказати,— відповіла місіс Меривезер.

— Чудово розумієш,— відтяла міс Моді.

Більше вона не сказала ані слова. Коли міс Моді сердилася, вона говорила коротко, але невблаганно. Щось її сильно розізлило, і сірі очі її стали такі ж крижані, як і голос. Місіс Меривезер почервоніла, зиркнула на мене і відвела погляд. Місіс Фероу мені видно не було.

Тітка Александра підвелася з-за столу і швидко рознесла нову порцію ласощів, завівши коротку розмову з місіс Меривезер і місіс Фероу. Коли до них приєдналася ще й місіс Перкінс, тітка Александра відійшла вбік. Вона поглянула на міс Моді з такою щирою вдячністю, що я здивувалася цим жінкам. Міс Моді й тітка Александра ніколи особливо не товаришували, а тут тітонька раптом їй за щось дякувала без слів. За що — не знаю. Мені досить було і думки, що тітка Александра може бути настільки зворушена, щоб відчувати вдячність за надану допомогу. Понад усякий сумнів, невдовзі мені доведеться увійти в цей жіночий світ, на поверхні якого тендітні пані легенько погойдувались у кріслах, делікатно обмахувалися віялами і попивали холодну воду.

Але я почувалася затишніше у світі мого батька. Чоловіки, подібні до містера Гека Тейта, не підманювали вас невинними запитаннячками, аби виставити на посміховисько; навіть Джемі не надто кепкував, коли мені траплялося сказати щось дурнувате. Пані, схоже, перебували у легкому страху перед чоловіками й уникали їх щиро схвалювати. А от мені чоловіки подобались. У них було щось привабливе, хоча вони і лаялися, і випивали, і грали в карти, і жували тютюн; хай якими відразливими вони бували, я до них підсвідомо тягнулася... бо вони не...

— Лицеміри, місіс Перкінс, природжені лицеміри,— говорила місіс Меривезер.— Принаймні цього гріха ми тут позбавлені. Люди з Півночі дали їм волю, але не сідають з ними за один стіл. Ми їх принаймні не дуримо, не кажемо: ви такі самі, як ми, тільки тримайтеся від нас подалі. Тут, на Півдні, ми просто кажемо: у вас своє життя, а у нас своє. Гадаю, ця жінка, ця місіс Рузвельт, зовсім збожеволіла, просто розуму позбулася, коли приїхала сюди до Бірмінгема і спробувала посадити їх за свій стіл. Якби я була мером Бірмінгема, я б...