Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

За вечерею в Кеті склалося враження, що Бев і Стів сподобались Біллі. Коли Бев запитала про життя у в’язниці, Біллі розповів їм про лікаря Стайнберґа й пана Рейнерта, а також про те, як можливість займатися живописом зробила його перебування за ґратами більш-менш стерпним. Після вечері він поділився з новими друзями кількома оповідками про різні в’язничні інциденти, через які йому було непереливки, проте Кеті вирішила, що це просто хвастощі. Раптом Біллі схопився на ноги й запропонував:

— Поїхали десь погуляємо!

— О цій порі? — перепитала Кеті. — Вже за північ.

— А що, чудова ідея, — погодився Стів.

— Я попрошу сусідчину небогу наглянути за дітьми, — сказала Бев. — До неї можна звертатись у будь-який час.

— Куди ж ми поїдемо? — допитувалась Кеті.

— Пошукаймо якийсь дитячий майданчик, — відповів Біллі. — Мені раптом страшенно закортіло покататися на гойдалках.

Щойно прийшла нянька, вся компанія затрамбувалась у «фольксваген». Кеті зі Стівом умостились на задньому сидінні, а Бев сіла попереду, поруч із Біллі.

Вони знайшли невеличкий шкільний ігровий майданчик. Була друга година ночі, а ці четверо самозабутньо грали у квача й каталися на гойдалці. Кеті раділа, що Біллі добре проводить час. Було дуже важливо, щоб він завів нових друзів і не намагався знову налагодити зв’язки з тими типами, з якими ошивався до в’язниці. Наглядовий офіцер Біллі під час бесіди з сім’єю особливо на цьому наголошував.

О четвертій ранку, висадивши Бев і Стіва біля трейлерної стоянки, Кеті запитала Біллі, що він про них думає.

— Чудові люди, — відповів Біллі. — Здається, ми потоваришували.

Вона стиснула братове плече.

— А які милі у Бев малюки! — додав він. — Вони мені дуже сподобались.

— Колись із тебе вийде хороший батько, Біллі.

— Це фізично неможливо, — похитав головою він.

Марлен відчувала, що Біллі змінився, став геть іншою людиною — холоднішою, суворішою. Він поступово віддалявся від нареченої, мовби не бажав більше з нею знатися. Це завдавало дівчині болю, тому що, поки Біллі відбував ув’язнення в Лебаноні, Марлен берегла себе для нього й навіть не думала зустрічатись із кимось іншим.

Десь за тиждень після звільнення Біллі заїхав за нею після роботи. Він, здавалося, знову став собою — приємним і балакучим хлопцем, якого вона колись покохала. Марлен була страшенно втішена. Вони поїхали до парку Клір-Крик, що був одним із їхніх улюблених місць для прогулянок, а потім повернулися на Спрінґ-стрит. Дороті й Дела не було вдома, тож молоді люди піднялись до кімнати Біллі. Вперше, відколи юнак повернувся з ув’язнення, їм із Марлен випала нагода побути наодинці і злитись в обіймах. У них так давно не було близькості, що дівчина трохи злякалась.

Певно, Біллі відчув її страх, тому що раптом відсахнувся.

— Що з тобою, Біллі?

— Це з тобою що?

— Мені трохи лячно, — відповіла Марлен, — ото й усього.

— Чому ж тобі лячно?

— Ми з тобою вже два роки не були разом.

Хлопець встав із ліжка і вдягнувся.

— Знаєш, — буркнув він, — щось я вже не в настрої.

Їхні стосунки закінчились раптово.

Марлен здивувалась, коли одного дня Біллі з’явився в крамниці, де вона працювала, й запропонував їй з’їздити з ним до Афін, переночувати там, а вранці забрати Кеті з занять і гуртом повернутися до Ланкастера.

Марлен відповіла, що їй не хочеться їхати.

— Я пізніше тобі зателефоную, — сказав Біллі. — Ану ж ти передумаєш?

Дзвінка дівчина так і не дочекалась, а через декілька днів довідалась, що компанію Біллі того разу склала Бев Томас.

Розгнівавшись, Марлен зателефонувала Біллі й сказала, що не збирається таке терпіти.

— Краще забудьмо все, що між нами було, — випалила вона. — Все одно нічого не клеїться.

Він погодився:

— Я боюся, що через мене ти страждатимеш, а я не хочу тебе кривдити.

Марлен розуміла, що останнє слово за нею. Їй було боляче розривати стосунки з тим, на кого вона чекала понад два роки, та вона промовила:

— Що ж, тоді це — кінець.

Дела Мура найбільше непокоїло в Біллі те, що той постійно брехав. Хлопець міг втнути якусь дурницю, а тоді затято відхрещуватись від скоєного, щоб не відповідати за наслідки. Лікар Стайнберґ попередив Дела, щоб той ні в якому разі не допускав, аби брехня сходила юнакові з рук.

Дел, бувало, казав Дороті:

— Слухай, ну він же не тупоголовий! І як такий розумний хлопець міг утнути щось настільки пришелепкувате?

А Дороті щоразу відповідала йому: