Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Зупинись біля банку, — нарешті процідив він. — Я переведу в’язничний чек у готівку. Краще зробити це тут, у Лебаноні, а не в Ланкастері. Не хочу, аби там кожен собака знав, що я тільки-но вийшов із в’язниці.

Він увійшов до банку, розписався на чеку й поклав його на стійку. Касир видав Аллену п’ятдесят доларів, і юнак поклав банкноти до гаманця разом із грошима, які дав йому лікар Стайнберґ. Досі не знаходячи місця від люті й гніваючись на себе за те, що ніяк не може вгамуватись, Аллен вирішив, що не бажає зараз бути на сцені.

Томмі роззирнувся навкруги, намагаючись збагнути, що він робить у банку. Він щойно прийшов чи вже збирався йти? Томмі зиркнув у гаманець, побачив там приблизно двісті доларів і заховав його до кишені. Отже, він уже збирався виходити. Поглянувши мимохідь у велике вікно, Томмі угледів припарковане знадвору авто, у якому на нього чекали матір і Марлен. Кеті сиділа за кермом. І тоді він усвідомив, що нині за день. Він перевірив дату на календарі біля віконця касира. Це був день його звільнення з в’язниці.

Томмі вибіг із банку, вдаючи, ніби тримає щось у руках.

— Мерщій тисни на газ! Вшиваймося звідси! Сховайте мене, сховайте!

Він пригорнув до себе Марлен, сміючись і радіючи життю.

— Господи, Біллі, — відгукнулась дівчина, — бачу, настрій у тебе все такий же мінливий.

Жінки спробували переповісти йому геть усе, що відбулось у Ланкастері за минулі два роки, але Томмі до всього було байдуже. Він просто хотів побути з Марлен. Після всіх отих побачень у в’язниці він мріяв нарешті залишитися з нею наодинці.

Коли вони прибули до Ланкастера, Марлен попросила Кеті:

— Висади мене біля торговельного центру «Плаза». Треба йти працювати.

— Працювати? — сторопіло вирячився на неї Томмі.

— Так. Я відпросилась на ранок, але мені вже час повертатись на роботу.

Томмі розгубився і дуже образився. Він-бо гадав, що Марлен захоче провести з ним його перший день на волі. Він затамував сльози й промовчав, але в його грудях утворилась порожнеча, і, не в змозі витримати пекучий біль, Томмі пішов геть зі сцени.

Опинившись у своїй кімнаті, Аллен промовив уголос:

— Я нутром відчував, що ця дівчина йому не пара. Якби вона справді кохала Томмі, то взяла б відгул на весь день. Я вважаю, що нам більше не варто мати з нею нічого спільного.

— Саме це я завжди й казав, — кинув Артур.

За кілька тижнів до звільнення Біллі Кеті повернулась додому, до Ланкастера і знову пішла працювати на завод «Анкор Гокінґ». Ця робота була більш-менш стерпною тільки тому, що в Кеті там з’явилась нова подруга, Бев Томас. Вони працювали разом у відділі пакування та контролю якості, де стежили, щоб у скляних виробах, які сходили зі стрічки конвеєра, не було дефектів. За роботою дівчата балакали про все на світі, перекрикуючи шум пальників і повітродувок. Коли Кеті вступила до Університету штату Огайо в Афінах і звільнилася з заводу, вони з Бев продовжували приятелювати.

Бев була привабливою молодою жінкою приблизно одного віку з Біллі, зі світло-каштановим волоссям і зеленими очима. За плечима в неї було розлучення. Кеті подобалося, що її подруга незалежна, толерантна і завжди каже правду в очі. Бев цікавилася психологією. Вона казала, що намагається зрозуміти, звідки в людях береться бажання творити зло і чи не підштовхує їх до лихих вчинків середовище, в якому вони зростали.

Кеті поділилась із подругою історією своєї родини — як усі вони, а надто Біллі, потерпали від жорстокості Чалмера. Дівчина запросила Бев до будинку своєї матері, показала їй картини Біллі й розповіла про злочини, через які той опинився за ґратами. Бев сказала, що хотіла б із ним познайомитись.

Невдовзі після того, як Біллі повернувся з ув’язнення, Кеті вмовила його поїхати з ними на прогулянку. Ближче до вечора Бев під’їхала до будинку на Спрінґ-стрит у своєму білому «Мерк’юрі Монтеґо». Кеті покликала Біллі, котрий саме длубався зі своїм «фольксвагеном». Вона познайомила Бев із братом, але той лише кивнув і повернувся до роботи.

— Нумо, Біллі, — сказала Кеті, — ти ж обіцяв поїхати з нами!

Він зиркнув на Бев, потім подивився на машину й похитав головою.

— Прошу мене вибачити, леді, та я й досі недостатньо впевнено почуваюсь за кермом. Мушу спершу призвичаїтися.

Кеті пирснула.

— О, він зараз у своєму британському амплуа, — пояснила вона подрузі. — «Прошу мене вибачити, леді», це ж треба таке!