Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

5 квітня 1977 року Аллен постав перед Комісією у справах умовно-дострокового звільнення. На слуханні юнакові пообіцяли, що не пізніше ніж за три тижні його випустять на волю.

Отримавши нарешті офіційного листа про звільнення, Аллен був сам не свій від щастя. Він не міг всидіти на місці й без упину міряв камеру кроками. Кінець кінцем він узяв лист і зробив із нього паперовий літачок. Напередодні дня свого звільнення, проходячи повз кабінет капітана Ліча, Аллен свиснув. Коли Ліч підняв голову, Аллен запустив у нього літачком і, шкірячись, пішов собі далі.

Алленові здавалося, що його останній день у Лебаноні ніколи не скінчиться. Напередодні хлопець не спав до третьої ранку, нервово крокуючи камерою. Він сказав Артуру, що на волі бажає мати право голосу, коли йтиметься про те, дозволяти кому-небудь виходити на сцену чи ні.

— Це ж мені потім доводиться мати справу зі сторонніми людьми, — наголошував Аллен, — і забивати їм баки, витягуючи нас із неприємностей.

— Рейдженові важко буде випустити владу з рук після двох років одноосібного контролю, — відказав Артур. — Ідея тріумвірату йому не сподобається. Мені здається, що Рейджен замислив притримати місце ватажка за собою.

— Та ну, вся влада знову буде в тебе, щойно ми переступимо поріг в’язниці. А якщо вже шукати роботу й намагатися стати повноцінним членом суспільства доведеться не кому-небудь, а мені, то я хочу, щоб моя думка теж враховувалась.

Артур підібгав губи.

— Це справедлива вимога, Аллене. Я її підтримую, проте не знаю, що на це скаже Рейджен.

Внизу охоронець вручив Алленові новий костюм, і хлопець замилувався якістю тканини і тим, що костюм був мов на нього шитий.

— Так його ж твоя мати прислала, — сказав охоронець. — Це твій костюм.

— А й справді, — зронив Аллен, вдаючи, що згадав.

Увійшов іще один охоронець і простягнув Аллену чек на підпис. Перш ніж вийти на волю, хлопець мусив відшкодувати в’язниці тридцять центів за пластмасовий кухлик, якого не дорахувались у його камері.

— У мене його забрали, коли переводили з ізолятора, та так і не повернули, — пояснив Аллен.

— Нічого не знаю. Доведеться тобі за нього заплатити.

— Це ні в які ворота не лізе! — підвищив голос Аллен. — Я не платитиму!

Аллена привели до кабінету адміністратора в’язниці, пана Дана, і той поцікавився, що за проблеми могли в того виникнути в останній день.

— Мене змушують платити за кухоль, який самі ж і взяли! Я не винен, що вони його не можуть знайти.

— Міллігане, заплати ті тридцять центів, — сказав Дан.

— Дідька лисого!

— Ти звідси не вийдеш, поки не розрахуєшся.

— Ну то я вмощусь просто тут і з місця не зрушу, — заявив Аллен, сідаючи. — Це справа принципу.

Врешті-решт Дан відпустив його на всі чотири сторони. Аллен подався до кімнати очікування, де його мали зустріти Дороті, Марлен і Кеті.

— І треба було тобі влаштовувати ту сцену? — запитав у нього Артур.

— Як я вже казав Дану, це була справа принципу.

Попрощатися з ним прийшов Боб Рейнерт, а згодом до них приєднався лікар Стайнберґ, який нишком тицьнув юнакові гроші за одну з його картин.

Аллену кортіло якнайшвидше опинитися за дверима в’язниці, але мати Біллі барилась, заглибившись у бесіду з лікарем Стайнберґом.

— Ну ж бо, — поквапив її Аллен, — ходімо!

— Хвилинку, Біллі, — відповіла вона. — Я розмовляю.

Аллен аж тремтів усередині, а вона все ніяк не припиняла плескати язиком.

— Може, підемо вже?

— Авжеж, синку. Зажди ще одну мить.

Аллен нетерпляче походжав коридором і бурчав собі під ніс, поки мати балакала з лікарем. Нарешті терпець урвався і хлопець гукнув:

— Мамо, я йду! А ти можеш залишатись тут, якщо так цього бажаєш!

— Ну що ж, лікарю Стайнберґ, бувайте здорові. Щиро дякую вам за все, що ви зробили для мого Біллі.

Аллен рушив до виходу, й Дороті пішла за ним. Сталеві двері з шипінням зачинились у них за спинами. Аллен раптом збагнув, що того дня, коли його сюди привезли, він так і не почув, як за ним замкнулись другі двері.

Кеті пішла за машиною, а юнак усе ще сердився. Коли людину випускають із в’язниці, думав Аллен, треба мерщій відчинити перед нею двері, щоб вона могла негайно накивати звідтіля п’ятами. Чого ні в якому разі не можна робити, то це маринувати бідолаху в коридорах буцегарні, зупиняючись потеревенити з усяким, хто трапиться на шляху. Досить уже того, що тебе тримає за ґратами закон. Коли це робить іще й твоя балакуча мати — це вже занадто. У машині Аллен ображено мовчав.