Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Коли Томмі обмовився про це в розмові з Джонсі, в’язнем із сусідньої камери, той реготнув:

— Друзяко, ти що, вчора народився? Чорт забирай, сьогодні ж Валентинів день. Вони одне одному дрочать.

— Та не вигадуй.

— Хлопче, якщо твоя подружка ладна заради тебе зробити все, що завгодно, то вона приходить на побачення в спідниці, а не в штанях, і не вдягає спіднього. Наступного разу, як у нас будуть відвідини в один день, я тобі покажу дупку моєї кралечки.

Наступного тижня Томмі заходив до зали побачень, де на нього чекала мати Біллі, й зустрівся з Джонсі, котрий саме виходив звідтіля з вродливою рудоволосою дівчиною. Джонсі підморгнув і на мить задер поділ її спідниці, демонструючи голісінький зад.

Томмі густо зашарівся й відвернувся.

Увечері Томмі писав листа до Марлен. Посередині аркуша почерк зненацька змінився. Це Філіп нашкрябав: «Якщо ти мене кохаєш, то приходь наступного разу в спідниці й не вдягай спіднього».

У березні 1976 року Аллен почав сподіватися на умовне звільнення десь у червні, проте Комісія у справах умовно-дострокового звільнення відклала слухання його справи ще на два місяці, і він захвилювався. У в’язниці подейкували, що забезпечити собі умовне звільнення можна тільки в один спосіб: дати хабара клерку, який подає клопотання до головної контори. Аллен почав відкладати гроші, приторговуючи то одним, то іншим. Він малював олівцем і вугіллям скетчі, які в’язні та охоронці залюбки вимінювали в нього на речі, що їх можна було згодом перепродати. Аллен також написав Марлен, благаючи її знову принести помаранчі, наколоті горілкою. Один призначався Рейдженові, а решта — на продаж.

21 червня, за вісім місяців після того, як його перевели до ізолятора, Томмі написав Марлен, що, на його переконання, відтермінування слухання щодо умовного звільнення було своєрідним психологічним випробуванням — «або це так, або я феноменально схибнувся й мелю казна-що. Трам-пам-пам!». Його переселили до так званого «психвідділення», що був у блоці С і мав десять камер, призначених для в’язнів із душевними розладами. Невдовзі після цього Денні штрикнув себе ножем і навідріз відмовився лягати до лазарету. Хлопця знову відвезли до Центрального шпиталю Колумбуса. Після нетривалого лікування він повернувся до Лебанона.

Сидячи в блоці С, Аллен без упину бомбардував начальника в’язниці, пана Далмана, офіційними посланнями, відомими як «паперові літачки», в яких оскаржував своє утримання в ізоляторі. Він пронюхав, що ізоляція з метою захисту повинна бути суто добровільною. Аллен писав, що його конституційні права порушуються, і погрожував судовим позовом. За декілька тижнів Артур порадив змінити стратегію й розпочати мовчазний протест. Ні з ким не розмовляти — ані з ув’язненими, ані з охороною. Він знав, що це викличе занепокоєння. Діти, до того ж, відмовлялися від їжі.

Мілліган провів у захисній ізоляції одинадцять місяців, упродовж яких його то відправляли до «психвідділення», то знову переводили до звичайної камери. Нарешті в серпні юнакові сказали, що з нього знімуть захист і він зможе повернутись до загального контингенту в’язнів.

— Ми можемо підшукати тобі роботу там, де найменше шансів наразитися на небезпеку, — провадив начальник в’язниці Далман. Він вказав на малюнки олівцем, якими були обліплені стіни камери Міллігана. — Я чув, що ти в нас художник. Чому б тобі не попрацювати в мистецькій майстерні пана Рейнерта?

Аллен радісно закивав.

Наступного дня Томмі подався до майстерні. Там було людно. Одні в’язні працювали над трафаретами, інші створювали вигадливі шрифти, займались фотографією чи порались біля типографського пресу. Перші кілька днів худий і жилавий пан Рейнерт задумливо приглядався до Томмі, котрий сидів собі осторонь, байдужий до роботи, що кипіла в майстерні.

— Що б ти хотів робити? — нарешті запитав його Рейнерт.

— Займатися живописом, — відповів той. — Я непогано вправляюсь із олійними фарбами.

Рейнерт схилив голову набік і зацікавлено зиркнув на хлопця.

— У нас тут жоден в’язень не пише олією.

— Ну, а я пишу.

— Гаразд, Міллігане. Ходи-но зі мною. Здається, я знаю, де можна знайти для тебе яке-не-яке робоче приладдя.

Томмі пощастило: у виправній колонії міста Чилікот нещодавно закрили художню майстерню. Всі їхні фарби, полотна та підрамники передали до в’язниці Лебанона. Рейнерт допоміг Томмі встановити мольберт і сказав, що хлопець може братись до роботи.