Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Зі шпиталю Аллен написав листа до Американської спілки громадянських свобод, прохаючи про допомогу, та все намарно.

За десять днів у нього виявили шлункову виразку. Прописавши дієту за методом лікаря Бертрама Сиппі, Міллігана спровадили назад до Лебанона, де хлопця знову помістили в ізолятор, аби забезпечити йому захист. Він дізнався, що умовне звільнення світить йому не раніше квітня 1977 року. Залишалось іще півтора року.

Прийшли й минули Різдво та Новий рік, і 27 січня 1976 року Аллен приєднався до оголошеного в’язнями голодного страйку. Він написав листа братові:

Любий Джиме,

я лежу зараз у камері і згадую наше з тобою дитинство. Спливає мій час, і життя здається мені дедалі осоружнішим. Мені страшенно прикро, що через мене ваша сім’я дала тріщину, адже я, фактично, ніколи й не був повноцінним її членом. На тебе чекає попереду велике майбутнє з силою-силенною досягнень. Не пусти своє життя псу під хвіст, як це зробив я. Якщо ти зненавидів мене за все, що сталось, то я можу сказати тільки одне: мені дуже прикро. Та я все одно поважаю тебе й люблю, як люблю вітер і сонце. Джиме, Бог мені свідок, я не робив того, в чому мене звинуватили. Господь каже, що в кожного є своє місце і своя доля. Певно, такий мені випав жереб. Пробач, що я зганьбив тебе і всіх близьких.

Білл

Томмі писав Марлен:

Моїй Марвен.

Отже, так, Марв. У в’язниці триває голодний страйк, і ось-ось розгориться шалений бунт. Я поспішаю відправити тобі цього листа на випадок, якщо в’язні візьмуть гору. Якщо вони захоплять контроль, пошта не ходитиме. Крики та брязкіт битого скла стають дедалі гучнішими. Годі навіть думати про те, щоб узяти їжу з візка: за таке інші в’язні мене просто вб’ють.

О, хтось щось підпалив! Але пожежу швидко загасили. Охоронці тягнуть коридором ув’язнених. Події розвиваються повільно, та до середини наступного тижня в’язні, певно, візьмуть-таки гору. Ого, ти тільки подумай!!! Охоронці виставили варту з дробовиками, та заколотників навіть це не зупиняє. Я сумую за тобою, Марвен! Аж здохнути хочеться. А становище дедалі погіршується. Поки що єдина згадка про тутешні події промайнула на радіо Цинциннаті, та ще декілька днів — і про них говоритимуть у шестигодинному випуску новин. Якщо бунт розійдеться на повну силу, не приходь сюди. Зовні юрмитимуться тисячі людей, ти навіть до воріт не проб’єшся. Я кохаю тебе, Марвен, і мені тебе дуже бракує. Зроби мені одну послугу. Тут хлопці просять, щоб я надіслав на своє місцеве радіо листа, якого я тут додаю. Їм необхідна громадська підтримка в боротьбі за свої права. Відішли їхнього листа на радіостанцію Ланкастера. Спасибі тобі від усіх хлопців. Марв, я тебе кохаю, сильно-пресильно! Тримайся.

З любов’ю,

Білл

P. S. Якщо все втихомириться, принеси какао.

Боббі видряпав своє ім’я на сталевому ліжку в ізоляторі. Тут він міг безперешкодно поринути у свої фантазії. Він уявляв себе актором кіно чи телебачення, мандрівником в екзотичні місцини, героєм і шукачем пригод.

Він терпіти не міг, коли його називали Робертом, і наполягав:

— Я — Боббі!

Він страждав на комплекс меншовартості й нічого не хотів від життя. Жив Боббі тим, що вбирав, наче губка, думки й ідеї решти членів «сім’ї», видаючи їх за свої. Коли ж йому пропонували що-небудь зробити, він завжди відказував:

— Та в мене нічого не вийде.

Йому надто бракувало впевненості у своїх силах, щоб узятися до чогось самотужки.

Коли до Боббі дійшла звістка про голодний страйк, він уявив себе ватажком, який своїм прикладом надихає інших ув’язнених. Немов славетний Магатма Ґанді в Індії, Боббі голодуванням поставить на коліна репресивну владу. Коли за тиждень страйк закінчився, Боббі вирішив, що не припинятиме голодувати. Він сильно змарнів.

Одного вечора, коли охоронець відчинив двері камери, щоб занести їжу, Боббі вибив тацю йому з рук, і та бурда, яку йому принесли, вихлюпнулась просто охоронцеві в обличчя.

Артур і Рейджен зійшлись на тому, що хоча фантазії Боббі робили довгі місяці у в’язниці не такими нестерпними, його голодування підточувало їхні сили. Рейджен проголосив Боббі небажаною персоною.

Томмі вийшов із зали побачень, де щойно розмовляв із матір’ю Біллі. Вона приїздила привітати сина з двадцять першим днем народження. Коли Томмі озирнувся, щоб кинути останній погляд на залу крізь вікно, то помітив те, чого раніше якось не зауважив: там і сям за невеличкими квадратними столиками в’язні сиділи поруч зі своїми пасіями, сховавши руки під стільниці, не розмовляючи й навіть не дивлячись одне на одного, а незворушно втупившись у простір перед собою якимись осоловілими очима.