Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Аллен бачив, що Стайнберґа його балаканина не надто вразила, тому вирішив зайти з іншого боку.

— Чудові полотна, — зронив він, кинувши оком на стіну. — Особисто я надаю перевагу олійним фарбам, а не акриловим, але автор цих робіт зумів неперевершено передати деталі.

Аллен помітив, що на обличчі лікаря промайнула цікавість.

— То ви малюєте?

— Так, скільки себе пам’ятаю. Я вважаю своїм покликанням медицину, проте всі ще змалечку мені повторюють, що в мене вроджений хист до живопису. Можливо, ви якось дозволите мені написати ваш портрет? У вас виразне обличчя.

— Я колекціоную предмети мистецтва, — поділився Стайнберґ. — І сам трохи малюю.

— Я завжди вважав, що мистецтво й медицина — це дві пристрасті, що досконало доповнюють одна одну.

— Ви коли-небудь продавали свої картини?

— Так, і чимало. Пейзажі, натюрморти, портрети. Я дуже сподіваюсь, що в мене буде можливість малювати, поки я тут.

Стайнберґ покрутив у пальцях ручку.

— Гаразд, Міллігане. Я беру вас на роботу до лабораторії. Почніть із миття підлоги, а коли впораєтесь, наведіть там лад. Працюватимете в парі зі Стормі, черговим медбратом. Він ознайомить вас із вашими обов’язками.

Артур не тямив себе від щастя. У нього навіть не викликало невдоволення те, що доводилось прокидатися раніше за інших в’язнів, аби провести аналізи крові. Вжахнувшись тому недбальству, з яким, на його думку, велись у в’язниці медичні записи, Артур завів персональні картки на чотирнадцятьох діабетиків, яких невдовзі почав вважати своїми пацієнтами. Переважну частину дня Артур проводив у лабораторії, працюючи з мікроскопом і готуючи предметні скельця. Повертаючись о пів на четверту до камери стомленим, але щасливим, юнак майже не помічав свого нового сусіда, худорлявого неговіркого чоловіка.

Адалана прикрасила голу камеру, розстеливши на підлозі й розвісивши на стінах барвисті рушники. Аллен незабаром узявся за ґендлярство. Почалось усе з того, що він виміняв квітчастий рушник на блок цигарок. Після цього Аллен почав позичати цигарки всім охочим під відсотки — за одну цигарку йому повертали дві. Під кінець тижня в нього вже було два блоки. Алленів ґешефт розвивався в геометричній прогресії. На додачу до провізії, котру йому надсилали чи привозили мати й Марлен, Аллен тепер міг купувати харчі у в’язничній крамничці, що давало йому змогу не ходити на вечерю до їдальні. Він закупорював злив умивальника гумовою затичкою, яку роздобув у лабораторії, заповнював раковину гарячою водою, занурював туди бляшанку з консервованим супом, куркою з галушками або тушкованою яловичиною й чекав, поки страва трохи нагріється і стане більш-менш їстівною.

Аллен пишався своєю зеленою формою й тішився, що він має право ходити — і навіть бігати — серединою головного коридору, замість того щоб тулитися до стін, мов якийсь тарган. Також йому подобалось, коли його називали «док». Юнак надіслав Марлен перелік медичних довідників і попрохав купити їх для нього. Артур серйозно засів за вивчення медицини.

Коли Томмі дізнався, що багато в’язнів повносили своїх подружок до списку відвідувачів як цивільних дружин, аби ті могли приходити на побачення, він сказав Рейдженові, що хоче написати, буцімто Марлен — його жінка. Артур був проти, та Рейджен знехтував протести англійця. На правах дружини Марлен могла багато чого пронести до в’язниці.

— Напиши їй, — під’юджував Рейджен, — шчоби вона помаранчі притарабанила. Тілько перед тсим нехай шпритс візьме й горілкою їх наколе. Тсе є дуже смачно.

Лі вперше вийшов на сцену вже в Лебаноні. Блазень, дотепник і любитель розіграшів, він був живим утіленням Артурової теорії про те, що сміх — це чудовий спосіб розрядити напружену ситуацію, через що більшість арештантів поблажливо ставиться до жартів. Тепер Лі залюбки долучався до взаємного кепкування між в’язнями, яке раніше лякало Денні й бісило Рейджена. Останній чув, що батько Біллі був коміком і конферансьє, котрий любив повторювати, що в ньому, мовляв, живе «півблазня і півбарда». Рейджен вирішив, що в ув’язненні такий хлоп, як Лі, може стати в пригоді.

Але просто травити анекдоти для Лі було замало. Він зробив із цигарок Аллена міні-снаряди. Для цього Лі зішкріб сірку з кількох сірників, змочив сірникові палички липким сиропом, виваляв їх у сірці та запхнув усередину цигарок. Декілька таких творінь він поклав до пачки Аллена, і, коли хто-небудь із ув’язнених просив закурити, Лі простягав йому «заряджену» цигарку. Швидко віддаляючись коридором або виходячи з кафетерію, він чув обурений рик жертви, чиє куриво зненацька спалахувало сліпучим полум’ям. Декілька вибухових цигарок дісталось і Аллену.