Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Згодом Рейджен зауважив, що психолог, дрібний чоловічок із солом’яним волоссям і в окулярах, править те саме:

— Ви тепер — ніщо. Безликі номери, не більш. Усім до вас байдуже. Ви всього лише в’язні. Злочинці.

Обра`зи цього маленького чоловічка зачепили декого з новоприбулих за живе, і ті почали огризатися.

— Хто, чорт забирай, дав тобі право так із нами розмовляти?

— Що ти таке варнякаєш, чуваче?

— Я не якийсь там номер!

— Та ти псих!

— Зморозив, як у воду перднув, мозкоправ чо`ртів!

Рейджен спостерігав за реакцією ув’язнених. Він підозрював, що психолог зумисно їх провокує.

— Ну ось, — раптом сказав психолог, тицьнувши в них пальцем. — Ви тільки подивіться на себе! Ви не можете нормально співіснувати в суспільстві, оскільки, опиняючись у напруженій ситуації, не знаєте, як правильно дати їй раду. У відповідь на словесні образи ви почали казитись і демонструвати схильність до насильства. Можливо, тепер ви зрозумієте, чому суспільство прагне ізолювати вас до того часу, поки ви не навчитесь адаптуватися.

В’язні, зрозумівши, що психолог влаштував для них своєрідний урок, повсідались і ніяково заусміхались.

Коли новачки вийшли з зали, де з ними проводили ознайомчу бесіду, в головний коридор, в’язні-старожили зустріли їх глузливими вигуками:

— Гей, ви тільки погляньте, свіженьке м’ясце прибуло!

— Агов, хвойди, до скорого побачення!

— А онде справжня кралечка! Вона моя.

— Де там, у біса! Я її перший побачив, тож ця ціпочка буде моєю.

Рейджен бачив, що ті здоровила вказують на нього, і зміряв їх холодним поглядом. Уночі в камері він обговорив становище з Артуром.

— Тут усе вирішуєш ти, — почав англієць, — але я хотів би звернути твою увагу на те, що більшість із тих піддражнювань і кпинів — не більше ніж спосіб «випустити пару» і трохи розважитись у гнітючих умовах в’язниці. Тобі не завадило б навчитися відрізняти звичайних тюремних блазнів від по-справжньому небезпечних типів.

— Отсе і я так подумав, — кивнув Рейджен.

— У мене є ще одна пропозиція.

Рейджен усміхнувся кутиком вуст. Кумедно було слухати, як Артур щось радить, замість того щоб наказувати.

— Я помітив, що крім охоронців тільки в’язням у зеленій лікарняній формі дозволяється ходити серединою коридорів. Коли настане час обирати вид трудової діяльності, було б непогано, щоб Аллен попросився до тюремного лазарету.

— Навішчо тсе нам?

— Посада медбрата гарантуватиме відносну безпеку. Особливо це важливо для дітей. Розумієш, у в’язниці членів медперсоналу поважають, оскільки кожен ув’язнений добре знає: одного дня йому може знадобитись невідкладна допомога. Я міг би виконувати всю необхідну роботу, спілкуючись із зовнішнім світом через Аллена.

Рейджен погодився, що це непогана думка.

Коли наступного дня охоронці запитували новачків, хто де навчався і яку вміє виконувати роботу, Аллен сказав, що хотів би працювати в лазареті.

— А досвід у тебе є? — запитав капітан Ліч.

Аллен відповів так, як його напоумив Артур:

— Коли я служив на флоті, при воєнно-морській базі Ґрейт Лейкс була школа фармацевтів. Я працював у тамтешньому шпиталі.

Технічно це не було брехнею. Артур таки петрав у медицині. Так, він був самоуком, але ж він і не стверджував, що має медичну освіту.

Наступного тижня Міллігана сповістили, що з ним бажає зустрітися лікар Гарріс Стайнберґ, директор в’язничного шпиталю. Крокуючи просторими коридорами, Аллен спостеріг, що в’язниця за формою нагадує велетенського дев’ятиногого краба. Обабіч головного коридору розміщувались адміністративні кабінети, але з нерівномірними проміжками від нього також відгалужувались у різних напрямках коридори з камерами.

Алленові довелося зачекати в приймальному покої, відокремленому від лікарського кабінету непробивними скляними перегородками.

Аллен розглядав лікаря Стайнберґа, котрий виявився літнім сивочолим чоловіком із добрим рум’яним обличчям і лагідною усмішкою. Аллен зауважив, що стіни Стайнберґового кабінету завішані картинами.

Нарешті лікар жестом запросив його увійти.

— Наскільки я розумію, у вас є досвід роботи лаборантом.

— Я все життя хотів стати лікарем, — відповів Аллен. — Тож я собі подумав: це велика в’язниця, і тут так багато пацієнтів, що, можливо, вам не завадить зайва пара рук, аби досліджувати аналізи крові й сечі.

— Вам уже траплялось таким займатися?

Аллен кивнув.

— Правда, це було так давно, що я, певно, багато чого міг забути. Але я швидко вчусь! До того ж, як я вже казав, працювати в галузі медицини — це моя найзаповітніша мрія, яку я спробую здійснити, щойно звідси вийду. Вдома я самотужки штудіював медичні посібники. Особливо мене приваблює гематологія. Якщо ви дасте мені шанс, це надзвичайно багато для мене означатиме.