Станіслав Стеценко - Війни художників

— Дрібниці. Це чудово. Я б хотіла, аби ми трималися від усіх цих людей якомога далі.

— Абсолютно погоджуюся з тобою, люба. Сам хочу триматися від них якнайдалі. Ми сьогодні квапимося додому?

— Ні, я домовилась, сусідка посидить із Шуриком, і ми зможемо погуляти.

— Чудово. До речі, ти зовсім забула про шлейку бюстгальтера. Вона тобі більше не муляє? — він поклав їй руку на плече, потім опустив руку нижче і швидко знайшов проблемне місце. — Зроби крок до стіни, і я її поправлю. Ось так. До речі, треба змінити модистку.

22 березня 1940 року, 21 год. 05 хв.

Москва

Після прийому в Наркомінсправі Гущенко з дружиною вирішили прогулятися вечірньою Москвою. Вони пройшли повз школу. На фасаді, освітлений ліхтарем, червонів транспарант із написом: «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!». Повернули у Піонерський провулок (всі, за звичкою, називали його Патріаршим) і вийшли до Патріарших, а нині Піонерських ставків. Ставок, правда, був лише один. Із темряви потягло холодом і вологою. Самої води вони не бачили. Тут, на відміну від багатьох районів Москви, підвівши голову, можна було побачити зорі. Вони із задоволенням вдихали вологе повітря і, дивлячись на зорі, йшли в темряві.

— Марі, ти знаєш, як знайти Полярну зорю? — він стиснув її лікоть.

— Aucun. Je ne sais pas. (Hi. Я не знаю.)

— Люба, я ж просив не говорити французькою, — швидко перебив Гущенко дружину. Він уже який рік намагався асимілювати дружину в радянську дійсність, де закордонні штучки й іноземна мова викликали підозру.

— Вибач, ma bonne amie (любий друже). Я трималася. На прийомі — говорила лише російською. Хіба що із Клейстом — трохи німецькою. Знайти Полярну зорю… Ні, серед зірок і сузір’їв я вирізняю лише Велику Ведмедицю, — вона відповіла не відразу, ніби думала про щось своє і його слова лише зараз дійшли до її свідомості.

— То й чудово! — наче не помітивши її задуми, сказав він. — Через дві крайні зорі Великої Ведмедиці, що он над тією тополею, проведи умовну лінію і відклади на ній п’ять відстаней, як між тими двома зорями. Це й буде Полярна зоря. Дивись за моєю рукою. Мені ця зоря дуже допомогла, коли ми з денікінцями відступали від армії Будьонного на Захід. І потім, коли я втік з польського табору для переміщених осіб у Берлін.

— Ти обіцяв мені якось детально розповісти про все, — цього разу вона озвалася відразу. — Все і дуже детально.

Гущенко обняв дружину і поцілував у м’які губи.

— Ну добре, щоб це було детально, дещо треба пригадати. Скільки років минуло…

— Чому говорять Піонерські, чи Патріарші, ставки, адже став лише один? — запитала Марія.

Від води потягло холодом, і вона щільніше притулилася до чоловіка.

— Не знаю. Мій стаж москвича, люба, такий самий, як і твій. Знаю, що колись тут були суцільні болота, — зауважив Гущенко. — Чому Патріарші? Мабуть, якийсь патріарх раніше тут жив…

Вони мовчки, слухаючи шум величезного міста, пройшли по Малій Бронній і опинилися на Тверському бульварі. Дійшли до тролейбусної зупинки біля крамниці «Гас». У світлі одинокого ліхтаря було видно: напис «гас» обліз і з-під нього проступав інший — «Нафтова лавка». Марія тримала чоловіка під руку і мовчала. Микола Гущенко відчував якусь напругу між ними. Невже це наслідок зустрічі з Берією, людиною з риб’ячим поглядом і вологими руками? Можливо, й ні. То не варто їй нагадувати.

— Треба купити гасу, — сказав він, аби порушити довгу мовчанку. — Примус ледь горить.

— А в Парижі в нас була електрична плита… — в голосі Марії звучав глибокий жаль за безповоротно втраченим.

— Не шкодуй, — бадьоро, може, занадто бадьоро, відповів він. Дяка богові, мова не про Берію. — Ні за чим не шкодуй! Знаєш, є чотири правила: нічого не бійся, нікому не вір, нічого не проси і ні за чим не шкодуй. Цього мене навчили в таборі для переміщених.

Вони сіли в тролейбус, який, ніби чарівний екіпаж, під’їхав, палаючи величезними вікнами. Тролейбус був досить новим, навіть екзотичним для столиці видом транспорту. Вийшли неподалік Красної площі. Площа була переповнена людьми. Незважаючи на те, що вже два роки, як на баштах з’явилися рубінові зірки, кожен вечір тут був аншлаг. З усіх куточків Радянського Союзу люди їхали в Москву, аби побачити ці зорі. Багато з них нагадували дореволюційних ходоків із найвіддаленіших кінців Російської імперії. З мішками за спиною, у кирзових чоботах, замість одягу — якесь дрантя. Марія взяла чоловіка під руку і притислася до його щоки своєю теплою щокою. Він глянув на неї. Подумав про те, що в багатьох їхніх знайомих і по Берліну, і по Парижу, і по Москві розпалися шлюби. А його шлюб, здавалось, тільки міцнів від ударів долі. Коли у Франції доводилося з величезним ризиком добувати і переправляти до посольства креслення військової техніки. Збиратися за добу і тікати з Парижа. Адже агент-нелегал, на відміну від агента-дипломата, не має жодного прикриття від місцевої поліції.