Станіслав Стеценко - Війни художників

— Той портрет Йосипа Віссаріоновича вже готовий, — спробував перевести розмову в інше русло.

— Покажеш? — Берія по-змовницьки підморгнув, нахилився через стіл і поплескав його по плечу.

— Так. Потім. Він у майстерні, — задоволений таким панібратством наркома, закивав головою Герасимов.

— Але дивно, що я не знаю про портрет Аллілуєвої. НКВС мало б знати про подібні речі. Може, ворог народу покійний Колька Єжов приховав від Хазяїна цю інформацію? Чому ти віддав портрет Ворошилову?

— А що я мав з ним робити, Лаврентію Павловичу? — розвів руками Герасимов. Його обличчя раптом покрилося червоними плямами, в роті пересохло. Він дістав хусточку і почав витирати спітніле чоло.

Берія нахмурився і, вчепившись поглядом в обличчя Герасимова, холодно сказав:

— Треба було звернутися… Ну хоча б до мене. А Климент… Ти знаєш, що хазяїн дуже незадоволений твоїм другом Климентом? Він просрав кампанію у Фінляндії, і Хазяїн його звільнить не сьогодні, так завтра. Так що навряд чи Климент зміг і тим портретом правильно розпорядитись.

У двері постукали, увійшла секретарка з тацею. На таці парували дві чашки кави, стояло блюдце з печивом фабрики «Червоний жовтень» і дві маленькі чарки коньяку.

Берія замовк. Він відразу звернув увагу на гарну жінку з чудовою статурою. Не дивлячись ні на Герасимова, ні на Берію, секретарка швидко поставила тацю і вийшла. Берія не міг відірвати погляд, доки за нею не зачинилися двері.

— Дівка, — сказав Берія, кілька разів блиснувши пенсне. На губах з’явилася хтива посмішка. Кивнув убік дверей. — Гарна дівка.

— Ага, — з радістю погодився Герасимов, задоволений, що розмова повернула від теми портрета Аллілуєвої.

— Твоя? — Очі наркома за скельцями пенсне звузилися і втупилися в Герасимова.

— Ні, — швидко відповів Герасимов. Начебто вибачаючись, додав: — Як ви могли таке подумати, товаришу Берія?

— То не тягни кота за хвіст — що за краля? — не вгавав нарком.

— Нічого особливого. Ліля Гофман. Моя секретарка. Працювала вчителькою німецької. Тепер секретарка Спілки московських художників.

— Гофман, що це за прізвище? — Берія пошкріб підборіддя.

— Із донецьких німців. Але віддана справі партії.

— Віддана? Ти перевіряв? — реготнув Берія. — Заміжня? Рідня є?

— Ні, з рідні у неї тільки старенька мама.

Герасимов розвів руками, став біля вікна, спиною впершись у підвіконня. Поли піджака розійшлися, продемонструвавши наркому не застібнуті після відвідин туалету брюки.

— Олександре, у тебе штанці розстібнуті! — Берія скрюченим пальцем вказав Герасимову на його проблему. — Що, може, секретарку жарив?

— У туалет ходив! Секретарку жарив… Нема чого боятися за відкриту стайню, якщо кінь давно помер, — Герасимов відвернувся до вікна і швиденько застібнув ґудзики на брюках.

— То, може, я поупадаю за твоєю Лілею? — не вгавав нарком.

— Як хочете, Лаврентію Павловичу, як хочете, я не маю заперечень, — швидко погодився Герасимов, поквапливо закивав головою.

— Добре, тоді, може, якось запрошу її покавувати. Але до справи. Скажи мені, що там за делегація німецьких художників у нас?

— Виставка. Дуже серйозна, під патронатом Ріббентропа. Відбирали картини за участю самого Гітлера. На травень заплановано візит у відповідь. Виставка радянського декоративного мистецтва, — зітхнув Герасимов.

— Хто керує цим заходом?

— Наш художник Микола Гущенко.

— Що за один? — запитання Берії сипались одне за одним.

— Говорю ж вам, товаришу Берія… Художник. Останнім часом жив у Парижі. А до того у Берліні.

У Берії округлилися очі.

— А він часом не шпигун?

— Не знаю, Лаврентію Павловичу. Сигнали на нього були. Але у Франції він малював Поля Елюара й інших друзів СРСР…

— Які сигнали? — зацікавлено запитав Берія, відсьорбуючи каву.

— Він працював не в ключі соцреалізму. Його у нас навіть називають «французом». Більше того, якось приходили ваші люди і цікавилися його лояльністю, говорили, що мають інформацію про його зв’язок з українськими націоналістами. Ми збиралися виключити його зі спілки…

— І така людина в тебе керує виставкою? — Берія, спираючись на долоні, підвівся над столом. — Це меншовицька короткозорість! За таке доведеться відповідати!

— Лаврентію Павловичу, як ви можете! Ми пильнуємо… Завжди… А як же інакше! Відразу доповідаємо куди слід, в органи… Але тоді мені зателефонував ваш заступник, Меркулов, здається, і наказав дати Гущенкові спокій. Більше того, просив допомогти з квартирою. Ми дали йому комуналку. Ви краще розберіться між собою! — спалахнув Герасимов. Його обличчя покрилося червоними плямами, чоло рясно спітніло. Додав примирливо: — Я тут ні до чого.