Станіслав Стеценко - Війни художників

Штовхнув двері. З кімнати сусіда слюсаря Гвоздикова долинала лайка господаря і плач його дружини. Щось важке впало, долинув брязкіт посуду. Щодня одне й те ж!

Його кімната зачинена. Дружина, мабуть, пішла в дитсадок за сином. І дяка Богові! Невідомо, чи він зміг би вгамувати свої нерви. А вона б помітила і почала б запитувати…

Відчинив двері й, не роздягаючись, упав на ліжко. Заплющив очі. Радій, радій! Бо міг би зараз лежати на дерев’яних нарах. А Марію із Шуриком, у найкращому випадку, викинули б на вулицю. Уже завтра. Без зайвих пояснень. Що було б із ними? Краще про це не думати! Але, здається, минулось…

А Берзіну не минулось! Берзін мертвий. Що передувало його страшному кінцеві — невідомо. Жахливо, що Берзін відчував подих смерті. Знав, що кістлява з косою чигає на нього.

20 березня 1940 року, 11 год. 05 хв.

Москва, будівля оргкомітету Спілки радянських художників

Нарком Ворошилов познайомився з художником Герасимовим, коли маловідомий на той час Герасимов створив у Підмосков’ї комуну червоних живописців. Далекоглядний Герасимов написав про згадане утворення у ЦК більшовицької партії. Там лист випадково потрапив до Ворошилова. І той вирішив підтримати «комунарів» від мистецтва. Сам же Герасимов, будучи вправним портретистом, став придворним живописцем і практикував написання портретів вождів. Сталіна, Ворошилова, іноді Леніна (якого на той час уже не було серед живих).

Герасимов щойно повернувся зі США. «Придворному» живописцю Сталіна й улюбленцю Ворошилова, голові оргкомітету Спілки радянських художників Олександру Герасимову, на відміну від решти радянських художників, була доступна віза у будь-яку країну світу.

Він сидів у своєму великому світлому кабінеті, на столі лежав альбом репродукцій полотен досі йому не відомого іспанця Сальвадора Далі, який саме виставився у Нью-Йорку. Про Далі писали всі газети США. А про нього, Герасимова, здається, написала лише одна, на вигляд нікудишня, усього два аркуші, газетка — друкований орган Компартії США. Герасимов поцікавився в організаторів його візиту — у чому справа? І почув дивину — газети у США пишуть, що самі хочуть. І навіть президент не може їх примусити писати ті чи інші речі. А хочуть ці газети, як бачите, шановний містере Герасимофф, писати про містера Далі.

Герасимов не повірив. Щоб президент не міг наказати? Звичайна буржуазна пропаганда! Але не втримався і пішов на виставку цього містера Далі. І від того, що побачив, упав у шок.

Він підійшов до дами, яка головувала на виставці, і попросив художника Фіногенова, який подорожував із ним і трохи говорив англійською, перекласти, «що, мовляв, видатний радянський художник Герасимов хоче поговорити з автором», на що «директриса» (так він назвав головну) відповіла йому чистою російською мовою, що «іспанський геній Сальвадор Далі впевнений, що сьогодні в СРСР немає видатних художників, оскільки всі насправді видатні сидять у таборах». Він, звісно, образився, послав «директрису» куди подалі й почав вимагати автора. На що та презирливим тоном відповіла, що вона, Галина Дмитрівна Дьяконова, особистий секретар і довірена особа генія Далі, уповноважена ухвалювати будь-які рішення і її вердикт — Сальвадор Далі не знає і не бажає знати якогось там… Вона так і сказала «як вас там, е-е-е… Гераськіна».

Гераськін! Та як вона сміє! Гераськін… Сучка імігрантська! Була б ти в Москві, то завтра точно опинилася б у таборі! І там, зголоднілі за жіночим тілом урки, навчили б тебе, як треба Батьківщину любити! Добре хоч Фіногенов-Фіногешка відійшов убік, зробивши вигляд, що не чув його, Герасимова, ганьби.

Але він був вражений побаченим. І захопив із собою проспект цього Далі. Міг собі це дозволити. Більшість художників не ризикнули б зберігати у себе таке. За подібне можна було отримати років із десять, можливо, навіть без права листування. Це називається — розповсюдження ідей буржуазного мистецтва. В означеному випадку — сюрреалізму. Назва ж яка ідіотська.

Але улюбленець Сталіна і Ворошилова міг собі дозволити знову і знову розглядати сюрреалістичні творіння іспанця. Звісно, для того, щоб вивчити ворожий стиль і достойно боротися з буржуазними течіями в радянському мистецтві! Власне кажучи, він і захопив це як ілюстрацію до якоїсь зі своїх статей про занепад мистецтва на Заході.

Раптом він на хвилину припустив, що сюрреалізм — то і є справжнє мистецтво. Це не йшло йому з думки, поки він був в Америці. Його залишила байдужою навіть пропозиція Фіногешки подивитися стриптиз або спробувати всі види американського буржуазного алкоголю. Не йшло йому це з голови й тоді, коли наступного дня виховував Фіногешку — той, перебравши підступного напою загниваючого буржуазного ладу — американського віскі, всю ніч «лякав унітаз». Перед очима стояли творіння Далі.