Станіслав Стеценко - Війни художників

— Учора покінчив життя самогубством працівник Наркомату іноземних справ Берзін, — вичавив він із себе, втупившись поглядом Гущенкові в очі.

Гущенко ковтнув слину. Он воно що! Берзін загинув! Ось чому його сюди притягли. Тоді все більш-менш зрозуміло. Значить, Берзіна не обдурили передчуття. Передчуття швидкого кінця.

— Дасте покази. Ми їх запишемо. Детально розповісте, де і коли ви зустрічалися з громадянином Берзіним. Про що говорили. Він підозрюється у шпигунстві на користь Англії і Франції. Ви, відповідно, теж. Підозрюєтеся у зраді Батьківщини і шпигунстві на користь Франції.

Гущенко замислився.

— Кайданки можна зняти?

Бібіков кивнув напарнику. Той довго копирсався у кишенях. Нарешті дістав крихітний ключик і відімкнув браслети.

Гущенко розтер руки. На зап’ястках лишилися червоні смуги.

— Берзін загинув… Як це трапилося?

— Громадянине Гущенко, тут запитуємо ми! Ви тільки відповідаєте! Мені здається, що ви не розумієте усієї серйозності ситуації.

Бібіков повернувся до сейфа. Заскреготів ключем. Дістав аркуш, чорнильницю, ручку. Загасив недопалок у попільничці.

— Я можу зателефонувати?

У молодика брови злетіли вгору. Це вже було занадто. Він хотів швидко відправити цього художника в камеру і мчати в закриту їдальню НКВС на вулиці Дзержинського, 13. Сьогодні туди мали завезти м’ясо і можна було взяти шматок додому, а тут… Він підвівся, спираючись руками на кришку стола. Нахилився до Гущенка. Гаркнув:

— Що?! Що ти сказав?!

Під його спопеляючим поглядом підслідний мав перетворитися на купку попелу.

Гущенко не встиг відповісти, бо раптом опинився на підлозі. Сіра людина, яка сиділа позаду, стусаном у спину збила його зі стільця. Гущенко не сумнівався, що зараз його швидше за все почнуть бити, і вирішив, аби не довелося звертатися за допомогою до слаборозвиненої вітчизняної медицини, зразу викласти головний козир.

— Добре, — він підняв руку, зупиняючи слідчого, який обійшов стіл і вже зібрався копнути його глянцевим чоботом. — Викличте телефоном начальника ІНО Фітіна.

— Що?! — гаркнув Бібіков, отетеріло зиркнувши на «сірого». — Про що цей покидьок патякає?

«Сірий» наморщив лоба, демонструючи інтенсивну розумову діяльність, стенув плечима:

— Ні хріна не зрозумів. Може, врізати йому як слід? — в його голосі лунало нетерпіння.

— Почекай, — застережливо підняв руку Бібіков. Він раптом усвідомив, що підслідний — уже майже не людина, назвав прізвище, якого, за своїм статусом, не міг знати. Навіть за знання прізвища Фітіна підслідного можна було відправити років на десять на Колиму валити ліс й отримати за цю справу підвищення по службі.

— Я не прошу нічого особливого, як ви розумієте, — швидко сказав Гущенко. Він розумів, що має кілька секунд для того, щоб вибрати правильну лінію поведінки. — Щоб не трапилося непорозуміння, що може коштувати вам не тільки посади, а й свободи, попросіть з’єднати вас із начальником ІНО, тобто п’ятого відділу, Фітіним. І назвіть йому моє прізвище. І він вам пояснить, що зі мною робити далі. Ось і все.

Ніби щоб перевірити ефект від сказаного, Гущенко повільно підвівся. Ніхто йому не заважав. Слідчий Бібіков обійшов навколо столу, хвильку помовчав, обдумуючи слова Гущенка. Повільно сів, кивнув сірому, і той відступив до стіни. На чолі слідчого з’явилися зморшки. Іноземний відділ, який минулоріч перейменували у 5-й відділ, був елітою НКВС. Він був державою в державі. Жоден працівник НКВС без спеціального пропуску не міг потрапити на територію 5-го відділу. А прізвище його керівника було відоме лише працівникам центрального апарату. Фітін був правою рукою Меркулова, й одного його слова було досить, аби слідчий Бібіков поїхав на рудники до Сибіру. І до смерті тягав у забої тачку. А смерть у рудниках від постійного вдихання металевого пилу приходить ох як швидко!

Слідчий підвівся, знову обійшов навколо столу. Нахилився до Гущенка. Той відчув запах поту і несвіжий подих.

— Якщо б я навіть погодився це зробити, — поволі розпочав слідчий. — Що я маю йому сказати? Фітіна не з’єднають будь із ким.

— Дасте мені слухавку. Я все скажу сам.

Молодик повернувся на місце, вмостився на стільці. Надовго замислився. Поплескав долонею по облізлій, витертій течками кришці столу. Дістав із пачки «Метро» сигарету. Припалив. Випустив струмінь диму, цього разу вбік. Було помітно, що його мучать сумніви.

— Мене запитають, хто я.

— Візьме секретар. Вам доведеться відрекомендуватися. А далі скажіть, що з Фітіним хоче поговорити Микола Гущенко. І все. Далі я все скажу йому сам. А ви, можливо, врятуєтесь від великих неприємностей.