Станіслав Стеценко - Війни художників

Головне — не гарячкувати! Має ж бути якийсь вихід! Треба доповісти кадровику в наркоматі. Сказати, що не вважаю за можливе зберігати подарунок ворога народу. І здати під розписку. Так буде найкраще.

У московській квартирі Берзіних тим часом ще горіло світло. 55-річна дружина Берзіна Ніна перебирала одну за одною книги. Так наказав чоловік. Вона шукала якихось листівок, записок, дарчих написів від Блюхера або ще когось, кого вже взяли. У них була величезна бібліотека. Михайло сказав, що роботу обов’язково треба закінчити до ранку і що сам він повернеться не скоро. На стіні пробив годинник з маятником і гирями. Вже четверта ранку, де ж він?

Коли у двері затарабанили так, що ледь не зірвали їх з петель, у неї, здавалося, зупинилося дихання і закололо в серці.

— Де Берзін? — гаркнув голос за дверима.

— А хто це? — її губи ледь ворушилися.

— НКВС! Помічник наркома Саркісов! Відчиняй!

Ніна Берзіна простягнула руку до защіпки. Рука тремтіла і не слухалася її. Ось воно! Її чоловіка не обдурило передчуття! За ним прийшли!

Вона робила над собою зусилля за зусиллям, щоб підняти руку до защіпки. Та кожен рух супроводжувався уколом у серце. Рука робилася все важчою, переставала слухатися.

Її чоловік підозрював, що за ним можуть прийти. Зараз він, нічого не знаючи, повернеться, а його будуть чекати люди з НКВС. Його заберуть, і він зникне назавжди, як зникали інші дипломати! Перед очима закружляли темні кола. Вона схопилася за серце, що, стискаючись від болю, калатало мов навіжене, кров загупала у скронях. Ніна Берзіна впала і не бачила, як люди у синіх кашкетах зазирали у вікна її квартири, що була на першому поверсі й, уздрівши стоси книг, папери, що догорали в пічці, і людину, яка лежала біля дверей, почали вибивати двері.

— Це все не просто так, — сказав Саркісов, нахилившись над жінкою. — Викличте «швидку» і перевірте тут усе. Найретельніший обшук. Лаптєв, поїдеш зі «швидкою». І не відводь від цієї баби очей! Головою відповідаєш!

— Єсть! — козирнув Лаптєв.

Коли Берзін під’їхав до свого будинку, перше, що він побачив — була «швидка допомога» біля під’їзду. На ношах виносили його дружину.

Він хотів кинутися до неї, та побачив, що у вікнах горить світло і люди у формі перекидають у його квартирі все догори дриґом. І угледів два чорні ЗІСи біля парадного.

Він зупинив перший порив — бігти до «швидкої». Ні, він так не допоможе дружині! Ні. І сину, який навчається у Військовій академії, там, де навчається і син товариша Сталіна, Яків, теж не допоможе.

Через нього, Берзіна, і дружина, й син будуть членами сім’ї ворога народу. Поїдуть у табори і зникнуть там назавжди. Що йому інкримінують? Мабуть, шпигунство на користь Англії. Англійський шпигун. За таким звинуваченням взяли і Набокова. Докази? Які докази? Їм не потрібні докази!

Що робити? Як він може допомогти своїй родині? Як?!

Його піддадуть тортурам, вимагаючи визнання, що і дружина й син допомагали. Що син передавав йому військові секрети, інформацію про сина товариша Сталіна або й про самого товариша Сталіна. Він не скаже нічого! Ні, все скаже. У них усі говорять. Скаже все, що вони захочуть. Навіщо дурити себе. Говорили всі — і Раковський, і Блюхер. Тому він теж скаже. І тоді вони візьмуться за дружину і сина. Як за сім’ю ворога народу. Будуть мучити її на очах у нього, і він підпише все, що вони накажуть. І лише потім його розстріляють. Можливо, він сам проситиме смерті.

Вулиця тонула в нічному тумані. Холодному тумані, який пробирався в машину крізь відчинене вікно. На протилежному боці вулиці він побачив, як коливаються фіранки на вікнах і допитливі сусіди підглядають за тим, що відбувається в його квартирі. Біля під’їзду — люди з кам’яними обличчями.

Ні, він не скаже нічого. Берзін посміхнувся. Ні, не скаже. І тоді вони не візьмуть його сім’ю! Дістав з-під сидіння пістолет, загорнений у рядно. Розгорнув. Поклав тканину під ноги. Витягнув зброю з кобури.

Зняв із запобіжника. Підніс важкий пістолет до підборіддя. Помітив, що рука тремтить. Ні. Так надійніше: притиснув ствол до скроні. Відчув холод металу. Послужиш востаннє, нагородний! Оцінив, що куля пройде приблизно через центр мозку і вийде з іншого боку.

Потримав так пістолет кілька секунд. Дивився на тремтливі в туманному мороці ліхтарі. На темні прямокутники вікон будинків. На бруківку, що виблискувала у світлі фар. Дивився, немов хотів закарбувати в пам’яті цю картину. І тільки побачивши, що людина у формі від одного із ЗІСів попрямувала до його автівки, натиснув на спусковий гачок. Пострілу він не почув. Лише, незважаючи на нічну пітьму, у мозку спалахнуло сонце.