Станіслав Стеценко - Війни художників

— Хто вам сказав? — запитує й собі, хитро посміхаючись, Клейст. — Про розкішне життя Ґерінга, я маю на увазі. Наша преса, здається, не афішує ці його схильності.

— Нехай це буде моїм маленьким секретом, — посміхається у відповідь Гущенко. — То ви теж не вірите Ґерінгу, що жодна бомба не впаде на Берлін?

— Ні. Не думаю, щоб фюрер занадто вже покладався на слова цього комічного товстуна, який купається в розкошах. З тих пір, як одну із центральних вулиць Берліна назвали його ім’ям, багато чого змінилося. Ґерінг більше не є беззаперечним авторитетом для фюрера і гордістю нації.

— От бачите, і у вас є сумніви щодо безхмарного майбутнього німецької нації!

— Ні, я вірю в перемогу генія фюрера, і поки що майбутнє нації здається мені досить безхмарним. Чотирирічний план виконується. Соціалізм для німців будується. Робота є у кожного. Німці обожнюють нашого фюрера і вірять у його геній, — із запалом рекламував німецьке сьогодення Клейст.

— Але сумніваються у непогрішності його оточення? — продовжував вказувати слабкі місця в захисті Клейста Гущенко.

— Ви знову про Ґерінга?

— Саме так.

— Він відповідальний за чотирирічні плани. За побудову соціалізму для нації. Поки плани виконуються, фюрер вибачає Ґерінгу замок Каріншале, розкішне життя, натовп коханок і бучні полювання, котрі, за словами Ґерінга, він влаштовує для іноземних дипломатів. Але може прийти час, коли товариші по партії спитають з нього і, якщо треба, поправлять.

Вони зайшли у кафе і замовили пиво. Гучномовець над стійкою якраз і транслював виступ Ґерінга.

— Про вовка помовка, — сказав Гущенко.

— Прошу? — перепитав Клейст.

Гущенко кивнув на гучномовець:

— Я говорю: щойно згадували Ґерінга — і він тут як тут. «Про вовка помовка» — російське прислів’я.

«Якщо ми отримаємо хоч одну інформацію, хоч натяк на те, що з полоненими німецькими льотчиками погано поводяться англійці чи французи, ми віддячимо їм удесятеро! За одного розстріляного німецького льотчика ми розстріляємо десятьох французів!»

— Правильно, на їхні звірства ми повинні відповідати адекватно, — зауважує баронеса, загадково посміхаючись Гущенкові, ловить його погляд і відразу опускає очі.

Гущенко швидко заперечує:

— Люба баронесо, ви знаєте, я вчора заходив у радянське посольство і слухав там англійське радіо. Англійці теж говорили про адекватну відповідь, правда, мова йшла про звірства німецьких льотчиків.

— Наприклад? — запитує Клейст, ніби не помічаючи поведінки Лені.

— Наприклад, варварські бомбардуваннями того ж Роттердама! Місто викинуло білі прапори, а його ще майже день бомбардували! Англійці кажуть, що німецькі пілоти відстрілюються до останнього, боячись розправи за вбитих мирних жителів.

— Це все ворожа пропаганда! — впевнено сказав Клейст, відсьорбуючи пиво. — Лише пропаганда…

Лені, не криючись, знову масним поглядом облизує Гущенка. Навряд чи цього не помічає Клейст. А можливо, сам Клейст включив у її посадову інструкцію обов’язок спокусити Гущенка?

Урешті-решт, Клейст і Лені пропонують Гущенкові зустрітись о сьомій у кафе «Три слона» увечері й відвідати якесь екзотичне місце. Чому б і ні?

Після спілкування з німецькими колегами Гущенка пригнічує зростаюче відчуття небезпеки. Він намагається проаналізувати його і приходить до висновку, що цю напругу випромінює Лені. Незрозуміле завжди лякає.

28 травня 1940 року, 19 год. 50 хв.

Берлін

Увечері цього ж дня Гущенко, Клейст і баронеса фон Зігфрід сидять у кафе «Три слона» і п’ють ерзац-каву. Лені продовжує свою дивну гру. Варто Клейсту відвернутися, як вона кидає на Гущенка змовницький погляд, в її очах танцюють бісики, а губи складаються у закличну посмішку і немов говорять: «Ну ж, сміливіше!» Більше того, вона промовисто закидає ногу на ногу. У чорній з відблиском спідниці її пишне, зі звабливими вигинами тіло схоже на удава, що скрутився кільцями й гіпнотизує свою жертву. При цьому удав палить цигарку і смокче зі склянки коктейль — суміш шнапсу й компоту із сухофруктів.

— Ви знаєте, учора я дивився кінохроніку — «Ді Дойче Вохеншоу», — говорить Клейст. — Показували Бельгію. Міста безлюдні — жителі виїхали в села. Навколо самі руїни. Це — плата бельгійців за те, що вони відразу не капітулювали.

— Як на мене, саме так ми й повинні поводитися з ворогами німецького народу, — гаряче підтримує його Лені.

— Дивна логіка, шановна баронесо, — зауважив Гущенко. — Поки німці убивають і руйнують — це вермахт виконує високу місію німецької нації. А коли вбивають німців — це варвари знищують невинних жертв. Де логіка?