Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

— Сиди тут.

Я вирушив шукати суху траву і камені. Я повинен добути вогонь, інакше ми завтра не зможемо йти, голодні й холодні.

Через півгодини ми вже сиділи біля невеликого багаття, дивлячись, як язики полум’я пестять проткнуте палицею тіло обскубаної птиці.

І тільки тепер до мене дійшло, що ми обоє — абсолютно голі. Що ось уже півдня я точно так само не відчуваю ніякого сорому, як і Маша. «Ось і я став стором». Ця думка пронизала мене.

І ще я спіймав себе на відчутті, що я... по-дурному щасливий. Усе, що відбувалося зі мною, нагадувало якийсь сон. Це було неймовірно — я в одну мить перестав бути тим, ким був усе життя. Тут, голий, під навісом скелі, біля багаття, я був іншою людиною. І мені було дивно, що та людина, яку я так несподівано залишив там, на фермі, — була мені чужа, нагадувала швидше використану непотрібну оболонку, яку викинули.

Так, я був по горло ситий тим життям: однаковим, розміреним, в міру задушливим, безглуздим. І в якомусь сенсі я повинен був дякувати долі, що вона відкрила мені можливість життя іншого, абсолютно нового — де я сам був новий, свіжий, молодий...

Мої думки обірвав якийсь шум, що нагадував дзюрчання води. Я підвів голову, прислухався — й одразу все зрозумів. Маша, що сиділа навпочіпки навпроти, трохи піднявши сідниці, рясно — як вона звикла робити в хліві (боже, як це вже далеко! немислимо!) — мочилася під себе.

— Машо! Не тут!

Вона здригнулася, обірвала струмінь, і в її очах промайнула знайома мені реакція страху на мій голос. Мені стало соромно — адже ми з нею відтепер рівні.

— Машо, — я підійшов, узяв її за руку. — Тут ми будемо спати, розумієш? Тут «пі-пі» робити не можна. Не можна. Розумієш?

Я показав на калюжку і помахав перед її обличчям пальцем.

— Там, — показав я їй у бік дерев. — Там.

Я відвів її за руку метрів на п’ятдесят.

— Тут, — показав їй місце. — Тут можна все. «Пі-пі» — розумієш? «Пі-пі».

Вона довго дивилася на мене і раптом, випустивши з горла якісь незрозумілі клекітливі звуки, сказала абсолютно чітко:

— Пі-пі.

— Молодець, — я погладив її по голові, як собаку.

І вона, як собака, відразу ж інстинктивно пригорнулася до мене.

— Ну давай, дурненька..

Я показав їй пальцем на землю.

— Пі-пі.

— Пі-пі, — сказала Маша.

І продовжувала стояти.

Тоді я розслабив низ живота і почув, як Маша радісно скрикнула.

Я не соромився її. Але не тому, що вона була стором. Просто за такого довір’я, яке встановилося між нами, за такої її дитячої наївності й простоти, справжній сором (який змушує відчувати приниження перед іншим) не виникав.

Вона, не зводячи очей, дивилася на жовтий струмінь, що бив з мене.

— Пі-пі, — сказав я. — Тепер ти.

— Пі-пі.

Тепер вона зрозуміла і, присівши, тут же помочилася. Помочившись, вона, однак, продовжувала сидіти навпочіпки, і я зрозумів, що це не все.

Я відійшов, походив навколо і досить швидко знайшов кілька листків лопуха. Повернувся до неї й — без жодного сорому — почав учити її чистоти, як вчать нетямущу дитину. Я був упевнений, що досить показати кілька разів — і вона буде мати поняття на все життя. Бідні, їх просто ні­хто не вчив «бути людьми».

Ми знайшли поблизу невеликий струмочок, і я спочатку своєю, потім її рукою показав їй, як підмиватися.

Ми з’їли підсмажену птицю і заснули біля згаслого багаття, притулившись одне до одного. Я міг оволодіти нею, як учора, але мені не хотілося. Для мене більш важливим було просто гріти її собою. І грітися нею, її тілом.

«Я щасливий. Я вперше безмірно щасливий. Без усього того, що в мене було раніше. Тут! У таких умовах! Як це можливо?» Це було останнє, що я встиг подумати перед тим, як заснув, поклавши голову на її важкі теплі груди, ніби на подушку.

Ми прокинулися від холоду. Маша тремтіла менше (звикла обходитися без одягу?). У мене ж зуби вибивали чечітку. Перші промені сонця вже висвітлювали верхівки дерев.

Я підвівся й узявся робити інтенсивну зарядку. Маша дивилася на мене, не розуміючи, що я роблю: так що ж таке людина — набір «людських» звичок, не більше? Щоб зробити з Маші «людину», досить її навчити «людським поняттям»: справляти нужду у відведеному місці, вмиватися, ­робити зарядку?.. А без цього — вона «тварина»? І це все, що потрібно, щоб «стати людиною»? Вся «різниця»?

Що більше я про це думав, то менше значення вбачав у всьому тому, чим хизувалися, наділяючи себе «вищим статусом», люди. Я раптом зрозумів, що, в принципі, мені плювати, чи має Маша поняття, де їй мочитися, як і навіщо митися, як робити зарядку. Порівняно з тим, що в ній було і що для мене було важливо, як повітря, все інше не мало великого значення. Але що ж такого в ній було? Такого, чого не мала — володіючи всіма «людськими поняттями» — Ельза (навіть тут, на відстані, я не міг думати про неї без роздратування).