Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Г. Р. Ви хочете сказати, що можна поставити перепону на шляху руху «ідеї-фікс»?

В.-К. Оленін. Ми вперше за останнє тисячоліття зіткнулися з парадоксом, що свобода людини може набувати самогубних для неї форм. Якщо завтра людьми почне оволодівати ідея підпалювати власні будинки, різати власних дітей і самих себе — то невже керівництво Рейха повинно мовчки відступити, сповнене поваги до «людської свободи»?

Г. Р. Дякую, пане директоре, за цікаву розмову.

Про те, що Дубова «затримали», я дізнався від Корка, його заступника. Він зателефонував мені під ранок і повідомив, що, за його даними, нас усіх, працівників «Пошуку істини» і навіть дописувачів, повинні «ізолювати» протягом дня.

— Не може бути, — сказав я, ще напівсонний. — У нас не «затримують» людей.

— Ти нічого не розумієш, — почув я схвильований голос у слухавці. — Все дуже серйозно. У сьогоднішньому номері ми публікуємо списки двох тисяч людей, яких мають «ізольовати».

— Що це означає?

— Не знаю, — відповів Корк. — Але наша людина дістала копію цих списків у Вищій Контрольній Раді. Акція ця масова та заздалегідь спланована. Саме стільки людей на планеті більш-менш переконані, що стори — це люди. Якщо нас усіх переловлять, як курчат, життя потече, як текло.

— Що ж робити?

— Негайно йди з дому. Якщо встигнеш.

— Що вони збираються робити зі «затриманими»? Не вбивають же вони їх.

— Я не знаю. Ходять найрізноманітніші чутки. Принаймні за останню тисячу років Рейх ще ніколи так не поводився з людьми. Це якийсь перелом. Щось таке, чого ще ніколи не було.

Він дав мені адресу в горах, куди — пішки! — треба було добиратися щонайменше тиждень. Єдине місце, де можна було сховатися. Гірський табір людей Дормана.

— Вставай, швидше!

Я почав трясти Машу за плече. Вимита, оповита ніжними запахами, в нічній сорочці Ельзи — вона нічим не відрізнялася від жінки, що солодко спить. Вона була нею!

— Нам треба бігти! Бігти, розумієш?

Вона, сівши, дивилася на мене своїми блакитними сонними очима, ледь посміхаючись.

Я сам був ще в трусах, коли почув з боку поля шум машини, що наближалася. Припавши до вікна, я побачив не­великий мікроавтобус, набитий якимись людьми у формі оперативних працівників Вищої Контрольної Ради.

— Сюди!

Я відчинив вікно й, підсадивши Машу, вистрибнув слідом за нею. Ми щодуху кинулися бігти городами до смужки лісу, яка темніла вдалині.

Забігши в ліс, ми впали за якимось кущем, важко дихаючи. Як по-дурному! Ми не встигли навіть одягнутися. Маша була в довгій, до п’ят, нічній сорочці, яка заважала їй бігти, а я не мав на собі нічого, крім трусів.

— Треба йти, — сказав я їй.

Вона не розуміла сенсу події, але я був упевнений, що вона відчуває те саме, — присутність небезпеки, розуміє, що треба бігти, бігти...

Ми рушили, пробираючись крізь густі колючі кущі, вглиб лісу. Метрів через сто від її сорочки залишилися лише шматки, які я зірвав, щоб вони не заважали руху. Ще пройшовши — де бігцем, де швидким кроком — кілометри два, я зіткнувся з фактом, що гумка на моїх трусах порвалася, вони сповзли до колін. До того ж шипи чагарника, крізь який ми продиралися, розірвали тканину в декількох місцях.

Не вагаючись, я відкинув їх ногою вбік. Маша, що бігла за мною, зупинилась і дивилася на мене, не відводячи очей. Уночі, в будинку, вона не бачила мене голого.

— Ну, що? — сказав я трохи роздратовано. — Так, я такий же, як ти. Ми люди з тобою, розумієш? Нам треба йти.

Ми йшли весь день, поки не вийшли до підніжжя не­великої гори.

— Тут заночуємо, — сказав я. — А завтра подеремося туди — я вказав рукою на ще освітлену сонцем вершину. — Ми підемо в гори.

Хотілося їсти, і я пішов шукати якісь ягоди. Маша зрозуміла без слів, що і навіщо я роблю: взялась і собі шукати, рухаючись на відстані від мене. Раптом я почув якийсь тріск, пташиний крик і різко обернувся. Деякий час нічого не було видно, а потім удалині з’явилася Маша, несучи за крило якусь досить велику птицю.

— Молодець! — сказав я. — Як ти зуміла її вбити?

Я взяв з її рук здобич.

— Чорт, — сказав, — ми не зможемо її з’їсти. У нас же немає вогню.

Чому я не захопив сірників, коли втікав? Не захопив нічого — навіть ножа.

— Пішли, пошукаємо місце для ночівлі, — я склав дві долоні човником і приклав, нахиливши голову, до вуха.

І знову Маша була перша — вона покликала мене тонким жіночим: «Ге-ей!» Коли я наблизився, то ахнув від подиву — це було справжнє заглиблення в кам’яному підніжжі гори, що чимось нагадувало печеру.