Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Далі буде

За десять рейхсмарок, які мені дав Розенберг, я купив Ельзі намисто. Спеціально поїхав до міста і довго ходив по магазинах. Усе-таки Ельза була жінкою. Останнім часом я якось дедалі більше забував про це. Інші всі для мене були жінками, а Ельза — просто Ельзою. Я не міг зрозуміти, що сталося. Куди зникло почуття до неї як до жінки? Щоправда, вона сама змінилась — Ельза. Коли я познайомився з нею в молодіжному таборі, вона щосили кокетувала: посміхаючись, кидала несподіваний погляд, ламалася, коли я її про щось просив... А найголовніше — вона часто збуджено сміялася, збуджено і трохи дико. Поширюючи навколо себе якесь поле радості, в яке хотілося якомога швидше зануритися. Невже людина може так змінитися? Невже і справді все це був набір свідомих чи інстинктивних прийомів, аби привабити чоловіка? І, щойно завдання було виконано, «жіночність» одразу зникла?

Я вибрав бурштинове намисто. Я все ще хотів вірити у краще. Бурштин — це був символ того літа біля моря, коли я зустрів Ельзу, зустрів і близько пізнав її. Ми ходили вздовж води рано-вранці та збирали дрібні камінчики, залишені на пляжі нічним припливом.

Побачивши Ельзу в бруднуватому фартуху (вона поралася біля плити), я непомітно поклав коробочку з намистом назад до кишені. Вирішив віддати пізніше, коли Ельза звільниться.

Увечері вона сіла щось шити. У неї завжди було багато роботи. Стори виконували тільки чорну, просту роботу, а тямущих служниць, як було в рабовласницьку епоху, у нас не водилося. Своєю завантаженістю вона була задоволена. Це неприємно дивувало мене, тому що — я це відчував — вона надавала перевагу роботі, коли я знаходився поруч. Чому так?

Підійшовши навшпиньках ззаду, я накинув їй на шию намисто.

— Ой! — підскочила Ельза. — Ти що, з глузду з’їхав? Боже, як ти мене перелякав. Що це?

— Це намисто.

— Яке ще намисто?

— Намисто тобі, — сказав я і вийшов.

Що відбувається? Я попрямував у «свій» закуток в кінці відкритої веранди. Тут я курив і заспокоювався себе щоразу, коли мені це треба було. Якого біса я купував їй це намисто? «З глузду з’їхав», «яке ще намисто» — ці фрази, а особливо її тон говорили мені про її справжнє ставлення до мене. Чим вона не задоволена? Тієї миті я ненавидів її роботу, її шиття: кому воно потрібно? Вона навмисне задовблює себе роботою, щоби кудись себе подіти. Я ж бачив це. Я почувався поряд із нею порожнім непотрібним місцем.

Прохолодне вечірнє повітря трохи заспокоїло мої нерви. Я курив і дивився на сторів, які мовби тіні рухалися за огорожею. Треба б їх нагодувати.

Уночі Ельза лягла поруч і відразу ж заснула. Вона важко дихала вві сні. Її велике тепле тіло, як це не дивно, збуд­жувало мене. Я тихенько встав, накинув на плечі халат і вийшов. Вона так ні слова і не сказала про намисто. Напевно, забула. Говорила щось про Альберта, про Кривого, який другий день ходив із забитою рукою. Завтра, напевно, згадає і подякує заради пристойності. Ніколи не думав, що можна почуватися таким самотнім поруч з іншою людиною.

Ніч стояла місячна. Ні звуку. Я вийшов на ґанок, подивився на величезне сліпуче коло над сараєм. Я не любив ­пов­ного місяця. Ось точнісінько так само стояли собі люди і переживали ті самі почуття, дивлячись на місяць, тисячу, дві тисячі, три тисячі років тому. А тепер стою я. А через тисячу років стоятиме інший — на своєму ґанку біля свого ­хліва. Час — насправді щось примарне.

Раптом мені почувся наче якийсь звук, що долинав із загороди. Я спустився з ґанку й пішов до сторів. Щось ніби рухалося там, у тіні хліва. Я почув чиєсь сопіння і тихі стогони. І тут я остовпів. Я побачив Машу, що стояла рачки, і якогось абсолютно не знайомого мені юного стора, який швидко, напівстоячи, злягався з Машею ззаду (й від цього, напевно, втратив пильність). Обоє вони були повернені до мене спинами, і я міг бачити лише їхні спітнілі сідниці, що рухалися в одному ритмі.

Щойно я хотів щось крикнути, як стор нараз зупинився, прислухався і, побачивши краєм ока за огорожею мене, кинувся навтьоки. Він перемахнув через огорожу і зник у темряві. Я навіть не встиг нічого збагнути.

— Машо, — я відчинив хвіртку і зайшов у загін.

Машка, мабуть, злякалася, бо так і стояла рачки. Плечі її були зведені. Голова втягнута. Невже вона так боїться мене? Я погладив її по плечах.

— Машо.

Вона не дивилася на мене.

— Сядь.

Я потягнув її за плече, і вона сіла. Я бачив тільки її освітлену місяцем спину з довгим, від шиї до сідниць, ланцюгом хребців посередині. Ще бракувало, щоб невідомо хто її запліднив. Мені потрібне породисте потомство. Або це був хтось зі сусідніх сторів, або ж взагалі втікач. Останнім часом в Рейху спостерігалося дивне явище: стори дедалі частіше стали втікати в ліси, в гори і там, збиваючись у стада, жили далеко від людини. З моменту самої їхньої появи на планеті траплялися втечі, але це були винятки. І до того ж багато з них потім, зголоднівши, змерзнувши, поверталося. І жодних стад, в яких стори могли виживати, не було за­­фіксовано.