Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Питання ставлення людини до сторів давно кимось вирішене і закрите. Стор — це тварина і, отже, для нас, для нашого морального почуття він не існує. Думка про те, щоб експлуатувати людину (не кажучи вже про її вбивство та поїдання!), викликає в кожного з нас величезну огиду. Ось уже безліч століть у нашому суспільстві панує неогуманістична мораль. І ця мораль протиставляє себе «гуманістичній» моралі рабовласництва, яка мирилася з експлуатацією, з війнами, з убивством людини (згадаймо бодай смертні кари, що їх вона освячувала чи принаймні допускала). Але як гуманістична, так і неогуманістична мораль стосуються тільки і винятково людини.

Однак існує ще й більш глибокий — консервативний — гуманізм захисників усього живого на планеті. Він здавався смішним у ті часи, коли треба було захищати саму людину, її права та гідність. Але він не тільки не смішний, а постає як єдиний живий порятунок сьогодні, коли епоха нехтування людини людиною — в далекому минулому. Наше суспільство задихається від відсутності пафосу; не рухаючись, воно на очах загниває. Але рухатися є куди. Консервативний гуманізм відкриває людству нові, ще неосвоєні горизонти. Ми задихаємося від того, що наш емоційний світ збіднів. Але будь-яке зубожіння світу почуттів — це лише свідчення сонного стану.

То прокиньмося ж і погляньмо на себе! На те, як ми, люблячі батьки і матері, яких жахають розповіді істориків про вбивства та людоїдство, вбиваємо собі подібних. Нікому і в голову не прийде задуматися про право тих, кого ми вбиваємо та поїдаємо, на життя. Така постановка проблеми сьогоднішній свідомості здається дикою. Але зате не диким здається експлуатувати, бити, тримати у бруді, вбивати собі подібних. Усі ці дії не викликають у нас жодних почуттів.

Ми розуміємо, що від нас вимагатимуть конкретних пропозицій, а не безглуздого пробудження емоцій. Логічно напрошується питання: якщо сьогоднішнє ставлення до сторів є аморальним (на тій підставі, що стори — тілесно ідентичні людям), то що робити з усією нашою цивілізацією, що тримається на сторах? Тоді потрібно вирішувати питання про їхню заміну. Ким? Знову людиною? Знову нове рабство? Або ж — автоматичними пристроями? І знову повернення до всіх відомих жахів давно відгримілої індустріальної ери? Ми перебуваємо в колі «вічного повернення». Але й мовчати не дозволяють нам жахливий застій і моральне почуття.

Партія консервативних гуманістів заявляє: наша мета — розбудити почуття і свідомість людей. Розбудити життя. Ми усвідомлюємо, що тим самим ми ввергаємо людей в напружене існування: доведеться посилено думати, сперечатися, вирішувати надзавдання, яких для сьогоднішньої свідомості ніби не існує. Своїм закликом жахнутися собою, оглухлим до цілком людських криків подібних на тебе (наша проклята спорідненість з фашизмом!), ми дисгармонізуємо буття. Але це, можливо, і є власне життя: не спляча совість, а совість, яка ставить запитання. Ми хочемо жити, дихати, а жити можна тільки нею. Бо невже ми менше люди, ніж наші далекі предки, які довго молилися небесам — перш ніж перерізати барану горло?

Президія Партії консервативних гуманістів

Від редакції

Друкуючи Заяву Партії консервативних гуманістів, ми керувалися Постановою Вищої Ради Рейха «Про надання трибуни політичним рухам і організаціям». Наведені в Заяві думки здаються далеко не безперечними, але заслуговують на увагу та обговорення. Ідея переглянути наше ставлення до сторів давно витає в повітрі. З іншого боку, вона малозрозуміла більшості населення планети. Вона, безумовно, несе в собі загрозу тим усталеним уже формам і принципам життя, які існують не одне століття. І все-таки Моральний Кодекс Неогуманіста диктує нам надавати будь-якій людині та будь-якій організації право висловлюватися, навіть якщо висловлювані ідеї здаються дивними і незрозумілими більшості. Заборону накладено лише на поширення ідей, що закликають до експлуатації людини людиною та до насильства над людиною. Ні того, ні іншого Вищий Комітет Цензури газети «Голос Рейха» в Заяві не побачив.

Пропонуємо політикам, фахівцям і просто читачам висловити свою думку.

Наступного ранку я голився у ванній, коли почув Ельзин голос:

— Де ти там?

— Що таке?

— Я щойно була в загорожі. Це якийсь жах, йди подивися.

— Я голюсь.

— Ти голишся, а хтось побив нашу Машу! Її неможливо впізнати!

То була її звична логіка. Згідно з нею, моя провина полягала в тому, що я голюся.