Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

З іншого боку, гуманізм, який і без того сам себе веде до прі­рви, як ми знаємо, атакується протягом століть його ідейним ворогом, відкритою ідеологією рабовласництва. Це ідеологія, що виправдує існування нерівності, існування рабів (кріпаків, робітників і т. д.), існування «нижчих рас», «нижчих націй» тощо. Це ідеологія подвійної моралі (на противагу гуманізму як ідеології єдиної моралі). Фашизм був лише останньою стадією цієї ідеології, що бере початок у далекі античні часи, а якщо подумати — то й у ще давніші, мало відомі нам епохи. Після невдачі з комуністичним проектом гуманізм розгубився, ослаб, позбавлений реального майбутнього. Й ідеологічний ворог після кількох відчайдушних спроб таки покінчив із ним. У 1945 році людство святкувало перемогу над фашизмом: неначе можна перемогти ідею, чиє коріння годує саме життя! Наприкінці ХХ сторіччя всі були впевнені, що відкрита пропаганда «подвійної моралі» не повториться. Однак нарив набухає миттєво, на очах. Варто лише опору організму ослабнути. Під впливом науково-технічного прогресу, сексуальної революції звичаї людей зовсім розклалися. Хоча ще щосили кричали про «людину», йти далі не було куди. Усі боялися комунізму, а всередині рабовласницької структури, заснованої на праві особистої власності, розвиватися можна було тільки... назад, у зворотний від гуманізму бік.

Другу пожежу фашизму, що спалахнула у 2026 році, загасили з набагато більшими зусиллями, ніж у ХХ столітті. І, хоча це вдалося зробити, ніхто вже не вимагав заборонити пропаганду «подвійної моралі». Усі розуміли, що падіння у безодню історії неминуче, що цивілізація не може закінчитись обжиранням за ресторанними столами і безглуздими зляганнями на вулиці. Ближче до кінця 2080- их­ років, як відомо, всі вже чекали «санітарів». Було нічим дихати. Багатовіковий застій у сфері ідей, суспільного життя був жахливий. Тому всесвітня перемога фашизму у 2098-му стала можливою саме тому, що вона, по суті, була свіжим повітрям, незважаючи на ті звірства, які він зі собою ніс. Світ нарешті почав стрімко змінюватись: у бік чогось нового, небаченого.

Така, як відомо, передісторія нашої цивілізації. І що ж ми бачимо сьогодні? Ми знову не рухаємося: як і в доісторичну епоху, ми задовольняємося тим, що є. Які ідеї правлять сьогодні нами? Їх немає. Людство пройшло величезний шлях. Воно все випробувало. І сьогодні воно живе в пострабовласницьку, постгуманістичну та пост­фашистську еру. Вся проблематика давнини відпала разом із усіма протиріччями. Рабовласникам потрібні були раби, і вони набирали їх із людей. І звідси насиченість розбудженого совістю внут­рішнього життя: звідси нескінченні думки про людяність та нелюдськість і про те, що таке мораль. Але у нас сьогодні немає рабів. Наші люди володіють сторами, однак жодна людина у нас не працює на фермі в іншої. Кількість сторів така, що наші м’ясозаводи перевантажені, й ми змушені стерилізувати тварин. З’яву ідей чи то комунізму, чи фашизму зараз просто годі собі уявити. Для їх виникнення немає абсолютно ніякого ґрунту, бо все це були ідеї, що виходили з наявного становища підневільності однієї людини іншій. Комунізм хотів знищити це становище, проте в нього нічого не вийшло, хоча свого часу він ідеологічно і переміг. Рабство тільки посилилося. Фашизм хотів закріпити це становище і не помітив, як себе ідеологічно загубив, пере­творивши рабів на справжніх тварин, до яких неможливо ставитися як до людей (і, отже, загинула вся його ідеологія).

Відтак ми опинились у якійсь мертвій точці, коли нарешті сама собою, за якоюсь глибинною таємничою логікою, несподівано зник­ла нерівність між людьми. Ми рабовласники без рабів, фашисти без жорстокості й приниження іншої людини, комуністи без прагнення перетворити людину на гвинтик системи, на функцію. Власне, досягнуто мрії про суспільство загальної рівності: при високому добробуті людей, без найменшої експлуатації людини людиною. Це ідеал комуністів усіх часів. Але чи міг хто здогадатися тоді, яким шляхом цього всього буде досягнуто? Яким це суспільство буде виглядати?

Уже багато століть ми живемо, нікуди не рухаючись, нічим не живучи. Ми маємо на увазі ідеї — ідейне життя. Епоху неогуманізму, яка настала, трактують як епоху постідейну. Всі ідеї, якими жило колись людство, себе вичерпали. Усім дорога рівновага, що запанувала на планеті. Ми живемо взагалі в постісторії: в постідейну та постіндустріальну епоху. Люди нарешті спокійно живуть, звільнившись від жахів науково-технічного прогресу (згадаймо ядерні та хімічні катастрофи третього тисячоліття). Маючи за обслугу величезну армію сторів. Займаються своїм клаптиком землі, своєю сім’єю, своїм маленьким, але таким глибоким світиком. На нічийних підприємствах люди працюють по дві години на день — для власного задоволення (мрія комуністів). Фашисти потурбувалися, щоби нас, людей, було на планеті мало. Доводиться сказати їм «спасибі». Нас мало, і благ вистачає на всіх. Що далі? Так, мирно і тихо, використовуючи тільки працю та м’ясо тварин, ми живемо вже багато поколінь. І це все? І це кінцева мета людства? Постісторія — це постіснування.