Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

П. Джон Шевчук,

доктор філософії, Головний Радник Контрольної Ради Рейха,

оберштурмбанфюрер

У четвер зателефонував Розенберг і попросив заколоти стору. Я саме готував черговий репортаж: у шостій школі була дуже низька успішність, і треба було що-небудь написати про це. Зазвичай я робив два репортажі на тиждень. Сам придумував собі тему, а потім вирушав по матеріал. Писав репортаж півгодини. Від мене вимагали до трьох сторінок, не більше. Звичайно, я міг би взагалі не працювати журналістом, а просто спати і їсти. Але тоді я не мав би соціального статусу, а це загрожує сприйняттю себе, шкідливо для психіки. Багато хто божеволів, зачинившись у своєму маєтку, відгородившись від світу.

Стору вирішили колоти в суботу вранці. То була ще не стара самка, у якої Розенберг виявив кровоточиву виразку шлунка. У Розенберга, мого давнього знайомого та недалекого сусіда, була велика ферма. Він тримав м’ясну породу сторів і здавав туші на м’ясокомбінат. На фермі, розбитій на секції, зліва і справа від проходу сиділи товсті, жирні стори обох статей. Їх спеціально посилено відгодовували, за особливою схемою, щоби жирових відкладень було якнайбільше. Дивитися на них було неприємно — такі вони були потворні. Особливу огиду викликали дитинчата-бочечки, що ходили відсіком туди-сюди, перевалюючись з ноги на ногу, як качки. У них не було видно кісток, не було і талії (а іноді й шиї). Жир спадав хвилею від підборіддя, огортаючи тіло безформною потворною хмарою. Ноги нагадували роздуті під час варіння сосиски. Щоки іноді відвисали так сильно, що при русі раз за разом торкалися плечей.

Розумово ці тварини теж відставали від нем’ясних, домашніх, сторів. Їхнє спілкування з людиною зазвичай зводилося до роздачі їм їжі, яку вони поглинали, й у вигрібанні з їх відсіків гною.

Самка, яку треба було колоти, належала, однак, до домашньої прислуги. Вона була привчена до прання і виконувала цю роботу у спеціальному відсіку ферми вже багато років. Але останні місяці вона працювати не могла — лежала постійно на підстилці й стогнала. Викликаний до неї ветеринар діагностував кровоточиву виразку шлунка. Потрібно було або терміново оперувати, або колоти.

— Розумієш, — сказав Розенберг, пригощаючи мене у вітальні кавою, — після операції за нею потрібен догляд. Людський догляд. Їй потрібно вчасно давати ліки, готувати спеціальну дієтичну їжу. А хто це буде робити? І гарантії повного одужання ветеринари не дають. Дуже багато мороки.

— А хто буде прати замість неї?

— Уже два місяці пере її сестра, теж розумна самка. І ще є один стор, помічник. Ну, пішли?

Ми вийшли у двір. М’ясних сторів, коли вони досягали потрібної ваги, відвозили живцем на м’ясокомбінат, і там їх убивали електрощупом. А коли траплялося, що потрібно було заколоти домашнього стора, то кликали мене. Професійно цим займався ще мій батько: він убивав і обробляв стора за лічені хвилини. Я з десяти років допомагав йому.

Ми підійшли до загону, за яким знаходилося декілька сторів.

— Ота, — показав пальцем Розенберг на самку, що стояла в кутку і пильно стежила за нами.

Стори завжди якимось чином відчувають наближення цієї хвилини.

— Якраз у нас і м’ясо закінчилося. Руда! Іди сюди!

Вона була трохи старша за Машу, з уже відвислим (але все ще без складок) животом, із дещо всохлими зморщеними сосками.

— Сала, правда, небагато буде, — Розенберг помацав її в талії зі спини. — Більше м’яса. Іди сюди.

Він відчинив ворота і вивів її, перелякану, у двір.

— Ну, чого ти боїшся, дурна?

Поки він відводив її за ферму, до критої загорожі, подалі від інших сторів, я вийняв із-за пояса і перевірив необхідні інструменти: гострий та довгий вузький ніж для умертвлення тварини, кілька ножів різної величини для ­розділення туші. Шкода, звичайно, їх різати. Завжди шкода. Повні­стю до цього ніколи не звикнеш. Але що ж робити? Людина завжди споживала м’ясо тварин, людині треба якось жити. І я провів пальцем по загостреному з обох боків лезу ножа.

Розенберг тим часом в’язав лапи Рудій (вона і справді мала гарне руде волосся, що спадало хвилею) і готовий уже був звалити її на землю. Та, побачивши мене, Руда рвонулася щосили з його рук: так що він мало не впав.

— Стій, суко! Куди?!

Він боляче смикнув її за мотузку, притягаючи знову до себе. Руда закричала. Найжахливішим у сторів був їхній крик. Можна було подумати, що кричить людина.

— Ну, чого стоїш?! — раптом закричав він на мене. — Давай, вали її!