Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Було надто темно, щоб порівняти ці світлини в усіх подробицях, проте сама ідея про порівняння наштовхнула його на питання — і він був упевнений, що воно зріє і в голові Рити.

— Два роки тому я фотографував дворічну дівчинку, а сьогодні — чотирирічну. І я не знаю, чи то була та сама дитина, чи вже інша. Це вона, Рито? Це Амелія?

— Гелена у цьому впевнена.

— А Вон?

— А от він — не дуже. Раніше мені здавалося, буцімто Вон переконаний, що це — геть інша дитина. Але тепер гадаю, що він вагається.

— А ви самі що думаєте?

— Дворічна і чотирирічна дитина схожі достатньо, щоб припустити, що це можливо, але недостатньо для цілковитої впевненості.

Вона сперлася руками об край висувного стола.

— Подивіться на це з іншого оку. Візьмімо сьогоднішню фотографію.

— Так?

— Який, на вашу думку, вона має вигляд? Я маю на увазі не чіткість, композицію й інші професійні критерії оцінки вашої роботи, а саму дівчинку. Якою вона вам здалася?

Він придивився до зображення, але у світлі свічки складно було детально роздивитися вираз обличчя.

— Очікування? Наче ні. Може, надія? Теж ні.

Він обернувся до Рити, сподіваючись на підказку.

— Вона тужить, Донте.

— Тужить?

Він знову придивився до фотографії, а Рита продовжила:

— На річці вона постійно крутить головою в обох напрямках, ніби чекаючи на щось. Щодня очікує, що станеться дещо. А воно все не стається. А вона все чекає, і вдивляється, і плекає надію, але з кожним днем надії залишається все менше. Тепер дівчинка чекає без жодної надії.

Він глянув на неї. Її слова наче були схожі на правду.

— Чого ж вона чекає?

Раптом він збагнув, що й сам знає відповідь на це запитання.

— Свого батька, — промовив він.

І в ту ж мить Рита сказала:

— Свою матір.

— То, врешті-решт, її треба віддати Робінові Армстронгу?

Рита зсунула брови.

— Гелена каже, вона до нього байдужа. Та якщо вони не бачилися так давно — а він сам це визнав ще тоді, в «Лебеді», — дівчинка просто його не пам'ятає.

— То вона може виявитися його дочкою.

Жінка помовчала.

— Робін Арсмтронг насправді не такий, яким хоче здатися, Донте.

Він помітив, що Рита роздумує, чи варто розповідати йому все. Судячи з виразу її обличчя, вона наважилася.

— Він розіграв непритомність у «Лебеді». Його пульс був аж надто стабільним. То був спектакль.

— Навіщо?

На Ритиному обличчі миттю з'явився вираз похмурої спраглості, як і щоразу, коли політ її думки наштовхувався на перешкоду.

— Не знаю, але цей молодик щось приховує.

Дощ припинився. Вона наділа рукавичку, а коли потягнулася по іншу, то виявилося, що та в руках у Донта.

— Коли я зможу сфотографувати вас іще раз?

— Вам більше нема чим зайнятись, окрім як знімати сільську лікарку? Гадаю, вже досить.

— І близько не досить.

— Можна мені мою рукавичку?

Так, у кокетстві її точно не звинуватиш, навіть щодо рукавички. Фліртом тут нічого не доб'єшся. Вона відмовлялася розуміти натяки та з презирством ставилася до галантності. Визнавала тільки прямоту.

Він розтиснув пальці, віддаючи їй рукавичку, і вона обернулася до дверей.

— Коли я бачу вас із дівчинкою…

Вона зупинилася, і він помітив, як напружилася її спина.

— Цікаво, чи хотілося вам колись…

— Мати дитину? — щось у її тоні дало йому надію.

Вона обернулася і подивилася просто йому в обличчя.

— Мені тридцять п'ять років. Я для цього застара.

Він отримав явного відкоша.

У тиші, яка зависла після її відповіді, стало зрозуміло, що дощ усе ж ненадовго припинявся. Він знову забарабанив, але вже не так сильно.

Рита щось буркнула і поправила шарф. Донт старанно обігнув її, щоб відчинити двері; у цьому чудернацькому танці вони навмисне трималися якомога далі одне від одного.

— Провести вас до дверей?

— Це лише кілька ярдів. Краще залишайтесь у теплі.

І вона пішла.

Він розмірковував про її вік. Тридцять п'ять років. Зовсім не стара. Йому здалося, чи він почув якусь невпевненість у її голосі? Спробував пригадати цей обмін репліками, намагаючись відтворити усі інтонації. Але його слухова пам'ять була значно гіршою, ніж зорова, а він не хотів плекати безнадійні сподівання.

Зачинив двері й притулився до них. Жінці ж природно хотіти дітей, чи не так? У його сестер були діти, а Меріон, його дружина, побивалася через неможливість стати матір'ю.

Він підсунув до себе коробки, і перш ніж повернути скляні пластини на місце, ще раз подивився на сьогоднішній знімок. На фото дитина з очікуванням вдивлялась у верхів'я ріки. Чекає свого батька? Так, дуже правдоподібно. Якусь мить він сумно дивився на зачинені двері, а потім сховав пластини у коробку і потер очі кулаками, ніби звільняючись від примари.