Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Чому б вам не вийти за мене заміж? — запитав її колись у перерві між пацієнтами. — Ніякого… ну, ви зрозуміли… не буде. Та для мене це зручно, а для вас, може статися, вигідно. Пацієнтам це сподобається.

Рита обміркувала це і погодилася. Вони заручилися, але ще до весілля чоловік захворів на пневмонію й помер у надто молодому віці. В останні дні життя він покликав адвоката й дещо змінив свій заповіт. Залишив будинок і меблювання тому джентльменові, а Риті дісталася значна сума грошей, якої було досить, щоб забезпечити їй скромну незалежність. Він також заповів їй свою бібліотеку. Рита продала ті книжки, що не стосувалися медицини чи науки, решту ж спакувала й вирушила річкою проти води. Коли човен підійшов до Годстоу і пропливав повз монастир, вона поглянула на нього і раптово відчула напад гострого болю, що нагадав їй про втраченого Господа.

— Тутка? — спитав човняр, помилившись щодо емоцій на її обличчі.

— Не зупиняйтеся, — сказала вона йому.

Тож вони плили ще день, і ще ніч, допоки не дісталися Редкота. Їй сподобалося це місце.

— Ось тут, — наказала вона човняреві. — Годиться.

Рита придбала котедж, розставила книжки по полицях і сповістила найстатечніші родини місцевості про те, що має рекомендаційний лист від одного з найвидатніших лікарів Лондона. Вилікувавши декількох хворих і прийнявши з пів дюжини немовлят, вона здобула собі авторитет. Найзаможніші сім'ї бажали, щоб лише Рита супроводжувала їхній прихід у цей світ і відхід із нього, а в проміжку розв'язувала їхні проблеми зі здоров'ям. За таку роботу добре платили, тож дохід давав змогу примножити її спадок. Серед цих пацієнтів було багато тих, хто міг дозволити собі іпохондрію. Вона поблажливо ставилася до такого потурання своїм бажанням. Це давало їй змогу працювати за копійку, а то й узагалі за спасибі, з тими, хто не міг заплатити. Поза роботою вона жила досить скромно: методично читала книжки з лікаревої бібліотеки (ані подумки, ані в розмові не називала його своїм нареченим) і виготовляла ліки.

Отже, Рита прожила у Редкоті років із десять. Смерть її не лякала. За всі ці роки вона не раз піклувалася про вмираючих, була свідком їхнього відходу та вбирала небіжчиків. Смерть від хвороби, смерть у пологах, смерть від нещасного випадку. Пару разів траплялася смерть від злочинного наміру. Смерть як бажаний гість у старечому віці. Лікарня Годстоу стояла біля річки, тож, відповідно, вона дещо знала і про втоплеників.

Саме про втеплення Рита й думала, коли швидко крокувала крізь холодну темряву до повітки. Утеплення — це запросто. Щороку річка живиться декількома новими душами. Потрібно лишень перехилити зайву чарочку, зробити один квапливий крок або ж відволіктися на секундочку. Першим Ритиним утоплеником був дванадцятирічний хлопчик, на рік молодший за неї тодішню; він послизнувся, коли виспівував пісень і пустував на шлюзі. Пізніше, влітку, — гультіпака, який зробив непевний крок із човна, коли падав — отримав важкий удар у скроню, а його друзяки були надто п'яні, щоб допомогти. Одного золотого осіннього дня якийсь студент, хизуючись, стрибнув із моста у Волверкоті — вочевидь, не очікував такої глибини та течії. Річка — завжди річка, у будь-яку пору року. Були й молоді жінки, такі ж, як її мати. Бідолашні душі, налякані майбутнім у бідності та соромі, покинуті батьками та коханцями, які йшли до річки, щоб покласти усьому край. А ще ж були немовлята, небажані шматочки плоті, маленькі паростки життя, притоплені без жодного шансу вижити. Вона все це бачила.

Опинившись біля дверей довгої кімнати, Рита повернула ключ у замку. Всередині повітря здавалося навіть холоднішим, ніж ззовні. Воно прочистило всі проходи та пазухи у неї в носі аж до лоба. У цьому холоді відчувався гострий запах землі, каміння і, найголовніше, річки. Її увага одразу ж загострилася.

Кволе світло ліхтаря не могло дійти до кутів кімнати, проте маленьке тільце було освітлене, виблискуючи тьмяним сірувато-зеленим сяйвом. Цей ефект спричиняла його надмірна блідість. Проте зацікавлена людина могла подумати, що маленькі ручки та ніжки самі собою випромінюють світло.

Завваживши незвичну тривогу, що раптово охопила, Рита підійшла до тіла. На її погляд, дитині було десь чотири рочки. Шкіра біла. Вдягнута була у найпростішу одежинку, ручки та ніжки в неї голі, а сама тканина, досі вогка, — пожмакана.

Рита автоматично приступила до монастирсько-лікарняної справи. Перевірила дихання. Поклала два пальці дитині на шию, щоб виміряти пульс. Обережно підняла пелюсткове вічко, щоб подивитися на зіницю. Коли вона все це робила, то чула в себе в голові відлуння молитви, якою мав би супроводжуватися огляд: хор спокійних жіночих голосів промовляв «Отче наш, що є на небесах…» Вона чула її, але губи не рухалися в такт.