Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Чом би й ні? — підбадьорили вони його. — Кажи «ошелешений», твоя воля.

Повернувся Бешант-човняр. Човен також міг розповісти історію, і він пішов подивитися, що той міг йому розказати. Усі в шинку обернулися до нього, щоб послухати.

— Він отам, — доповів Бешант. — Уся обшивка розтрощена. Напоровся на щось жахливе і набрав води. Він наполовину затоплений. Я витяг човен на берег і перевернув, але його не врятувати. З ним покінчено.

— Як думаєш, що з ним сталося? Врізався в причал?

Бешант поважно похитав головою.

— Щось упало на човен і розбило його. Щось зверху.

Він підняв руку й міцно вдарив нею об іншу, щоб продемонструвати.

— То не причал, інакше пробоїна була б збоку.

Тепер пияки заходились обговорювати річку — вгору й униз течією, фарлонг [3] Фарлонг — англійська одиниця виміру відстані, дорівнює 1/8 милі або 201 метр. за фарлонгом, міст за мостом, приписуючи провину за ушкодження чоловіка та човна кожному небезпечному місцю. Усі тією чи іншою мірою були річниками — якщо не за професією, то бодай завдяки тривалій близькості, — і кожен мав що сказати, коли намагалися з'ясувати, що сталося. Подумки вони розтрощили човника об кожен мол і кожну пристань, об кожен міст і кожне млинове колесо, вгору й униз течією — але всі помилялися. І тут вони згадали про Греблю Диявола.

Гребля була побудована з вертикальних ясеневих підпор, розташованих на однаковій відстані поперек річки, а між ними простягалися колоди, утворюючи щось на кшталт стін, які можна піднімати й опускати, залежно від течії. Традиційно люди виходили з човнів і тягнули їх угору по схилу, насипаному саме для того, щоб обійти греблю і повернутися на воду на іншому боці. На березі стояв шинок, тож практично завжди можна було розраховувати на чиюсь допомогу в обмін на випивку. Та інколи, коли заслони підняті, а човен повороткий, коли річка спокійна, а гребець — досвідчений, тоді можна зекономити собі трохи часу та поплисти навпростець. Треба було ретельно вирівнювати човен, не давати йому нахилятися, відтак прибрати весла, щоб не пошкодити їх об опори, а також, якщо рівень води в річці високий, доводилося нагнутися або плюхнутися на спину в човні, щоб не вдаритися головою об поперечину греблі.

Вони прикинули це щодо зросту чоловіка. Потім проміряли з урахуванням човна.

— То це було там? — спитав Джо. — Це на Греблі Диявола з ним сталася халепа?

Бешант узяв із невеличкої купки шматочок деревини завбільшки з сірник. Він був твердий і чорний — найбільша заноза, яку Рита витягла з лоба пораненого чоловіка. Попробував її кінчиком пальця, відчув, що деревина тверда, попри тривалий контакт із водою. Скоріш за все, ясень, а гребля й була побудована з ясеня.

— Гадаю, так.

— Я сам не раз проходив Греблю Диявола, — сказав фермерський наймит. — Думаю, ти теж?

Човняр кивнув.

— Якщо річка була в настрої й давала мені дозвіл, то так.

— А вночі спробував би?

— Ризикувати життям, щоб вигадати декілька секунд? Я не такий дурень.

Усі відчули задоволення від того, що хоча б одне питання нічної історії було з'ясоване.

— Та все-таки, — продовжував розмірковувати Джо, — навіть якщо він втрапив у халепу на Греблі Диявола, як йому вдалося звідти дістатися сюди?

Зав'язалось одразу декілька розмов, у яких висували теорію за теорією, розглядали і визнавали непереконливою. Припустімо, він гріб увесь час після нещасного випадку… З такими ушкодженнями? Ні! Тоді припустімо, що він дрейфував, лежачи на дні човна, перебуваючи між життям і смертю, аж поки в Редкоті не прийшов до тями… Дрейфував? У такому роздовбаному човні? Якось долав у темряві перешкоди, і до того ж вода постійно захлюпувала в човен? Ні!

Вони все кружляли й кружляли, знаходили тлумачення тільки половини фактів, і пояснювали лише «що», а не «як», або ж «де», але не «чому», допоки не виснажили уяву, а до відповіді так і не наблизились. Як же тому чоловікові вдалося не втопитися?

Якусь мить єдиний чутний голос належав річці, аж тут Джо відкашлявся і набрав у груди повітря, щоб заговорити:

— Мабуть, то штуки Мовчана.

Усі подивились у бік вікна, а ті, хто сидів ближче, навіть визирнули у м'яку розкрилену темряву, де рухома чорнота виблискувала ртутним сяйвом. Мовчан-поромник. Про нього знали всі. Час від часу він з'являвся в їхніх історіях. Дехто навіть божився, що бачив його на власні очі. Він приходив до тих, хто потрапляв на річці в халепу — кощава та видовжена фігура. Мовчан так вправно орудує жердиною, що здається, ніби його плоскодонка ковзає по воді, немов підштовхувана потойбічною силою. Він завжди був мовчазним, але безпечно проводив вас до берега, даючи змогу ще хоч трохи пожити. Але якщо не пощастить, Мовчан приведе до іншого берега. Ті бідолашні душі вже ніколи не повернуться до «Лебедя», не піднімуть пінту елю і не розкажуть про зустріч із ним.