Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— А хто це? Ми його знаємо? — спитала Рита, поки що дивлячись убік.

— Гадаю, ми його ніколи в очі не бачили. Та складно сказати, з огляду на його стан.

— Ви зняли з нього куртку?

— Так.

— Може, Джонатан продивився б його кишені…

Коли вона повернулася до стола, її пацієнт був оголений, а на захист його скромності та Ритиної репутації розстелили білий носовичок.

Вона знову відчула блимання чужих поглядів, проте чоловіки одразу ж відвернулися.

— Джо, будь ласка, якомога обережніше поголи його верхню губу. Ідеально не вийде, але вже постарайся. І делікатніше з носом — він у нього зламаний.

Вона почала огляд. Спочатку поклала долоні на його стопи, потім посунулася вгору — кісточки, гомілки, литки… Її білі руки контрастували з темнішою шкірою чоловіка.

— Він волоцюга, — зауважив гравійник.

Рита обмацувала кістки, зв'язки, м'язи і повсякчас відверталася від його наготи, так, ніби пальці в неї бачили краще за очі. Швидко робила свою справу, переконуючись, що принаймні тут усе було гаразд.

Коли дійшло до правого стегна чужинця, в районі носовичка пальці Рити уповільнились і завмерли.

— Дайте світла сюди, будь ласка.

З того боку пацієнт був добряче подряпаний. Рита перехилила пляшку, намочила рідиною тканину і поклала її на рану. Ті чоловіки, що купчилися навколо стола, аж скривилися від співчуття, а от незнайомець навіть не поворухнувся.

Його рука лежала на стегні. Від набряку вона вдвічі збільшилась у розмірі, стала якогось дивного кольору, і на ній запеклася кров. Рита й там пройшлася змоченою в спирті тканиною, та певні відмітили й не думали щезати, хоча вона терла знову й знову. Чорнильно-сині плями, що на вигляд не скидалися ані на синці, ані на засохлу кров. Зацікавившись, вона підняла його руку і пильно придивилася до них.

— Він фотограф, — промовила Рита.

— Хай мені грець! Як ти про це дізналася?

— Його пальці. Бачиш ці відмітили? Це плями від нітрату срібла. Його використовують при виготовленні фотознімків.

Вона скористалася загальним ажіотажем, спричиненим такою несподіваною новиною, щоб оглянути пацієнта в тому місці, де лежала біленька хустинка. Лагідно пропальпувала його черево і не знайшла жодної ознаки внутрішніх ушкоджень. Просувалася все вище, і свічка совалася за її пальцями, допоки біленька хусточка не опинилася у присмерку, а чоловіки не переконалися, що Рита повернулася під владу пристойності.

Хоч чоловікові й поголили жорстку темну бороду, та вигляд його менш страхітливим не став. Покручений ніс ще більше висувався вперед. Глибока рана, що розпанахала губу та щоку, заголеною мала вдесятеро моторошніший вигляд. Очі, що зазвичай надають обличчю людяності, так набрякли, що не розплющувалися. Лоб роздула кривава ґуля; Рита витягла з неї скалки, що скидалися на темне дерево, промила її, а потім знову повернулася до рани на губі.

Марго простягла їй голку з ниткою, добряче простерилізовані в алкоголі. Рита піднесла кінчик до розриву й устромила голку в шкіру. Коли вона це зробила, полум'я свічки затремтіло.

— Якщо це комусь потрібно, краще сядьте, — наказала вона. — Досить нам й одного пацієнта.

Та ніхто не хотів визнавати, що йому варто сісти.

Рита оглянула своє рукоділля.

— Він тепер має трохи кращий вигляд, — зауважив якийсь баржовик. — Чи, може, це вже ми до нього звикли.

— Гм-м-м, — пробурчала Рита, ніби погоджуючись.

Вона вже дійшла до середини обличчя. Там великим і вказівним пальцями стиснула його ніс і впевнено крутнула.

Усі почули звук руху кісток і хрящів — хрускіт і водночас хлюпання, — і полум'я свічки шалено затанцювало.

— Ловіть його, ну ж бо! — скрикнула Рита, й уже вдруге цього вечора наймити підхопили свого товариша, що зомлів просто в них на руках, — коліна гравійника не витримали. Поки вони з ним возилися, їхні свічки впали на підлогу та згасли. Тож ніхто нічого не побачив.

— Ох, — вимовила Марго, коли свічки запалили знову. — Яка шалена ніч. Нам краще вкласти цього сердегу в кімнаті прочан.

У ту пору, коли Редкотський міст був єдиною на багато миль навкруги переправою через річку, в шинку юрбилося багато мандрівників, і в кінці коридору була кімната, яку й досі називали кімнатою прочан, хоч тепер і нечасто використовували за призначенням. Рита прослідкувала за перенесенням свого пацієнта: його вклали в ліжко й накрили ковдрою.

— Я б хотіла оглянути дитину до того, як піду, — сказала вона.

— Звичайно. Ти, мабуть, хочеш прочитати молитву над бідолашною крихіткою.