Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Та біс із ним, із човном, — наказала вона. — Зараз головне — цей чоловік. Мені самій тут не впоратися. Хто побіжить по Риту?

Вона оглянула товариство і помітила одного наймита, що був надто бідним, щоб багато випивати.

— Ніте, у тебе прудкі ноги. Можеш побігти до котеджу Раш, привести знахарку, і не зашпортатися дорогою? На сьогодні досить нам і одного нещастя.

Парубок пішов.

Тим часом Джонатан сидів осторонь від інших. Промокла лялька важила нічогенько, тож він усівся і вмостив її в себе на колінах. Пригадав дракона з пап'є-маше, якого минулого Різдва показувала під час вистави трупа мандрівних акторів. Той був твердий і легкий, а стукнеш по ньому нігтями — відгукнеться тоненьким «та-та-та». Лялька ж була зроблена з чогось іншого. Вона нагадала йому тих набитих рисом ляльок, яких доводилося бачити раніше. Вони були важкуваті й м'які. Але такої великої він ніколи не бачив. Зрештою понюхав їй голову. Рисом і не пахло — тільки річкою. Волосся було зі справжніх волосків, і він не міг збагнути, як же вдалося приклеїти їх до голови. Вухо мало такий реалістичний вигляд, ніби на його місце пришили справжнє. Він помилувався довершеною точністю виконання вій. Коли обережно торкнувся пальцем їх м'яких, вогких, лоскітливих кінчиків, повіко трошки здригнулося. Він із величезною пересторогою поклав на нього палець. Слизьке і сферичне, воно було водночас м'яким і твердим.

Його раптом охопило щось темне та незбагненне. За спинами своїх батьків і завсідників закладу він злегка струснув ляльку. Її рука ковзнула та гойднулась у плечовому суглобі зовсім не так, як ляльчина, і Джонатан відчув, як усередині в нього швидко й потужно підіймається рівень води.

— Це дівчинка.

За обговоренням пораненого чоловіка його ніхто не почув.

Знову, вже голосніше:

— Це дівчинка!

Усі обернулися.

— Вона не прокидається, — він простягнув заклякле маленьке тіло, щоб вони самі переконалися.

Усі посунулися й обступили Джонатана. Дюжина пар пильних очей втупилася у мале тільце.

Її шкіра виблискувала, наче поверхня води. Складки бавовняного плаття прилипли до ручок і ніжок, а голівка зігнулася під геть не властивим ляльці кутом. То була маленька дівчинка, а цього ніхто й не помітив, зовсім ніхто, хоч це й було так очевидно. Хіба якийсь ляльковий майстер виготовив би ляльку у повний зріст, та ще й так довершено, і вдяг би її у бавовняне плаття, як жебрачку? Хто б забарвив їй обличчя так моторошно та безжиттєво? Який би ще майстер, як не наш Господь, задумав такий вигин вилиці, гладкість гомілки й тендітну ніжку з п'ятьма пальчиками — кожен має свою форму, розмір і специфічні ознаки? Ясна річ, то була дівчинка! Як тільки вони могли думати інакше?

У кімнаті, де зазвичай було душно від розмов, запанувала тиша. Татусі пригадали своїх дітей і вирішили віднині чимдуж їх любити. Бездітні старі відчули гострий біль самотності, а ті молоді, у кого власних дітей ще не було, відчайдушно захотіли поколисати на руках власне потомство.

Нарешті тишу було порушено.

— Божечки!

— Померла, бідолашка.

— Захлинулася!

— Поклади їй на губи пір'їнку, ма!

— Ох, Джонатане. Вже пізно.

— Але ж із чоловіком усе вийшло!

— Ні, синку, тоді він уже сам дихав. Пір'їна лише показала нам, що в ньому ще жевріє життя.

— Та вона теж іще може ожити!

— Видно, що вона вже не з нами, бідне дівча. Вона не дихає, та й поглянь лишень, якого вона кольору. Хто віднесе нещасне дитинча до довгої кімнати? Візьми її, Ґіггсе.

— Але ж там холодно! — запротестував Джонатан.

Мати поплескала його по плечу.

— Вона на це не зважатиме. Насправді вона вже не тут.

А там, куди вона пішла, ніколи не буває холодно.

— Можна мені її понести?

— Ти понесеш світильник і відчиниш містерові Ґіггсу двері. Вона заважка для тебе, любчику.

Каменяр підхопив тіло із заслаблих рук Джонатана і підняв його так легко, ніби дівчинка важила не більше за гуску. Джонатан освітлював шлях — назовні та праворуч, до невеличкої кам'яної повітки. За важкими дерев'яними дверима ховалася вузька комора без жодного вікна. Замість підлоги була втоптана земля, а стіни ніколи не знали тиньку, панелі чи фарби. Улітку це місце годилося для того, щоб покласти виловлену форель або ж общипану качку, до яких ще руки не дійшли; а в таку зимову ніч там було непереливки. З однієї зі стін виступала кам'яна брила, і саме на неї Ґіггс поклав дівчинку. Згадавши про крихкість пап'є-маше, Джонатан підтримав її голову — «Щоб не поранити», — коли та торкнулася каменюки.