Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

То була ніч сонцестояння, найдовша в році. Декілька тижнів поспіль дні скорочувалися: спочатку поступово, а потім прожогом, так що вже по обіді ставало темно. Як добре відомо, коли збільшуються місячні години, люди збиваються з ритму своїх годинників. Вони куняють опівдні, міцно сплять, коли вже час вставати, а в густій нічній темряві лежать без сну. Це час магії. І коли кордони між днем і ніччю стираються до тонкої волосинки, те ж саме відбувається і з кордонами між світами. Сни й вигадані історії змішуються з реальним досвідом, мертві й живі натикаються одні на одних, а теперішнє накладається на минуле. В такі моменти може статися непередбачуване. Чи причетне сонцестояння до тих дивних речей, що відбувались у «Лебеді»? Вам доведеться з'ясувати це самостійно.

Тепер, коли ви знаєте все, що потрібно знати, історія може розпочатися.

Ті п'яниці, що зібрались у «Лебеді» того вечора, були завсідниками. Більшість із них — каменярі, вирощувані хріну й баржовики. Але був тут і Бешант-човняр, а також Овен Олбрайт, який пів століття тому пішов річкою до моря, а за двадцять років повернувся заможною людиною. Вони всі перебували тут відтоді, як у небі почало згасати світло. Спорожнювали і знову наповнювали склянки, витрушували свої люльки й знову набивали їх їдким тютюном, і травили побрехеньки.

Олбрайт пригадував битву на Редкотському мосту. За п'ятсот років будь-яка історія дещо черствіє, й оповідачам непогано б якось її оживити. Деякі частини цієї історії традиційно залишалися незмінними — армії, які зустрілися, загибель лицаря та його зброєносця, вісімсот утоплеників. Але оповідь про кончину хлопчика до них не належала. Про це не було відомо геть нічого, окрім того, що то був хлопець, він перебував на Редкотському мосту й знайшов там смерть. Ця лакуна й ставала джерелом для вигадок. При кожному переповіданні п'янички з «Лебедя» піднімали хлопця з мертвих, щоб придумати йому щоразу нову погибель. За останні роки він помирав незліченну кількість разів, у химерний і кумедний спосіб. Коли ти вже заволодів історією, можеш розпоряджатися нею на свій розсуд. Та горе будь-якому відвідувачеві «Лебедя», який спробує посягнути на те ж саме. Ми ніколи не дізнаємося, що сам хлопець думав про свої регулярні воскресіння, але головне тут у тому, що оживлення мерців було в «Лебеді» звичною справою, і цю подробицю варто запам'ятати.

Цього разу дух юного вигадника, який викликав Олбрайт, підібрався до солдатів, щоб відволікти їх, поки вони чекають наказів. Ухиляючись від гострих лез, хлопець підковзнувся на бруді, а йому вслід полетіли кинджали; усі вони падали навколо нього лезом униз, геть усі. Окрім останнього, який влучив точно в око і вбив хлопця ще до початку битви. Це нововведення спровокувало схвальне мугикання, яке швидко вгамувалося, даючи змогу продовжити історію, яка після цього моменту пішла більш-менш звичним шляхом.

Потім запала тиша. Не годилося бути вискочнем із новою історією до того, як слухачі належно перетравлять попередню.

Джонатан увесь час уважно слухав.

— Мені б теж хотілося розповісти історію, — промовив він. І усміхнувся.

Джонатан завжди усміхався, та мав тужливий вигляд. Він був не дурний, але навчання в школі давалося нелегко. Інші діти сміялися з його чудернацького обличчя та дивакуватих манер, тож за декілька місяців хлопець покинув учитися. Так і не навчився читати та писати. Зимові завсідники звикли до хлопця Оквелів, із усіма його дивацтвами.

— То спробуй, — запропонував Олбрайт. — Розкажи якусь.

Джонатан узяв пропозицію до уваги. Він відкрив рота і став напружено чекати, що ж із нього вийде. Нічого. Його обличчя перекосило, а плечі зіщулилися від сміху з самого себе.

— Не можу! — вигукнув він, коли прийшов до тями. — Я не можу цього зробити!

— Що ж, тоді іншим разом. Повправляєшся трохи, а ми послухаємо тебе, коли будеш готовий.

— Тату, розкажи ти історію, — сказав Джонатан. — Ну ж бо!

То був перший вечір Джо у зимовій кімнаті після чергового провалля. Він мав блідий вигляд і повсякчас мовчав. Ніхто не очікував від нього історій у такому крихкому стані, але на прохання сина Джо усміхнувся і поглянув угору, в той кут кімнати, де стеля потемніла від тютюнового диму.

Джонатан вважав, що саме звідти приходять історії його батька. Коли очі Джо знову сфокусувалися на кімнаті, він був готовий і відкрив рота, щоб почати оповідь:

— Одного разу…

Відчинилися двері.

Для новоприбулого було запізно. Хто б то не був, він не поспішав заходити всередину. Від холодного протягу замерехтіли свічки, і до прокуреної кімнати увірвався гострий річковий запах. П'яниці попіднімали очі.