Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

На його обличчі дощова вода змішалася зі сльозами, а у вухах бриніли все ті ж слова: «Ти мені не батько, а я тобі не син».

Нарешті, змерзлий і мокрий як хлющ, він трусонув головою. «Робіне, — звернувся Армстронг, але почула його тільки ріка. — Може, ти й не хочеш бути моїм сином, та я не можу не бути тобі батьком».

Він повернувся у напрямку течії і вирушив додому.

Є історії, які можна розповідати вголос; є такі, які краще розказувати пошепки; а є й такі, які краще взагалі не розповідати. Історія шлюбу містера та місіс Армстронг була саме такою — її знали лише ті, кого вона стосувалася, а ще ріка. Але оскільки ми таємно відвідуємо цей світ, оскільки змогли перетнути межу між світами, ніщо не завадить нам сісти на березі й нашорошити вуха. Тоді ми теж її дізнаємося.

Коли Робертові Армстронгу виповнився двадцять один рік, батько вирішив придбати для нього ферму. Агент із продажу землі запропонував довгий перелік маєтків, тож Роберт вирушив на огляд усіх. Той, що найкраще відповідав його сподіванням й очікуванням, належав такому собі Фредерикові Мею. Містер Мей — вправний фермер, але мав лише дочок, що виходили заміж за чоловіків, у яких і своєї землі було досхочу. Всі дочки знайшли своє сімейне щастя, крім однієї — каліки, що жила в батьківському домі. Містер Мей постарів, і вони з дружиною вирішили розпродати все, крім невеличкого клаптя землі та котеджу, який також належав їм. Сім'я переселилася б до котеджу, вирощувала б овочі та квіти, а фермою та великим будинком хай опікується хтось інший. Продаж ферми забезпечив би їх чималим капіталом, і якщо ніхто не візьме заміж їхню наймолодшу, повабившись на гарний посаг, ці гроші гарантували б їй незле життя, коли їх не стане.

Роберт Армстронг оглянув землю й з'ясував, що її зрошує ріка. Він помітив, що береги досить надійні, а протока чиста від водоростей і сміття. Звернув увагу на те, як добре була доглянута жива загорожа, як вилискували боки в худоби, як ретельно виорані поля. «Так, — погодився він. — Купую».

— Не треба продавати ферму чужинцеві, — подейкували люди. Проте інші потенційні покупці намагалися збити ціну і вигадували різні штуки, щоб придбати її задурно. А цей чорношкірий запропонував справжню ціну, навіть наполягав на ній. Ба більше — містер Мей оглядав ферму разом із ним і бачив, як високо той оцінив рівний слід від плуга, як поводився з коровами та вівцями. Тож він майже одразу забув про колір шкіри містера Армстронга і збагнув, що кращого господаря для його землі та худоби годі й шукати.

— А як щодо моїх робітників? — спитав його містер Мей.

— Хто захоче залишитися і працювати, нехай так і буде. Хто працюватиме понад норму, отримає підвищення платні, а з ледацюгами розпрощаємося після першого ж урожаю, — відповів Армстронг. І на тому було погоджено.

Деякі робітники відмовилися працювати на «негра», але решта лишилася, хоч спочатку й перешіптувалася. Із часом, коли вони краще пізнали свого нового господаря, то зрозуміли, що його чорнота — тільки зовні, а всередині він така сама людина, як інші, навіть у дечому краща. Лише декілька молодиків — такого ж віку, як сам Армстронг — продовжували презирливо хихикати чоловікові в обличчя та показувати непристойні жести у нього за спиною. Зневагою вони прикривали своє небажання працювати — навіщо ж їм гарувати на «чорномазого»? — але платню по п'ятницях радо забирали, а коли прогулювали її в шинках поблизу Келмскота, то неодмінно ганили його на всі боки. Він наче не звертав уваги, але насправді не спускав із них очей, сподіваючись, що, може, робітники візьмуться за розум.

А втім, Робертові Армстронгу потрібні були друзі. Найкращі стосунки склалися у нього з колишнім власником ферми, тож він призвичаївся заходити до його котеджу, розташованого неподалік. Там Армстронг проводив якусь годинку за розмовами про сільське господарство із чоловіком, котрий був радий поговорити про роботу всього свого життя, для якої став надто немічний. Місіс Мей зазвичай сиділа із плетінням у кутку, і що довше вона слухала цього гостя, освіченішого за інших, і милувалася його щирим заразливим сміхом, від якого і її чоловік починав реготати, — то більше він їй подобався. Час від часу до кімнати заходила їхня дочка, щоб принести чай або кекси.

Бессі Мей ще малою пережила хворобу, внаслідок якої стала ходити перехильцем. Коли вона ступала, то помітно припадала на ліву ніжку. На це витріщалися чужинці, та й навіть ті, хто знав їхню родину, були переконані, що краще вже б їй сидіти вдома, а не «розгулювати отак». Якби ж справа була лише у кульганні, то вони, може, супили б брови трохи менше, але ж ще й око. На правому оці вона завжди носила пов'язку, та ще й міняла її під колір сукні. Здавалося, пов'язок у неї стільки ж, скільки й суконь; часто вони були зроблені з обрізків тієї ж матерії, із зав'язками зі стрічок, що обвивали їй голову, а кінці ховалися під копицею гарного світлого волосся. Вона була справжньою чистьохою, дуже піклувалася про свій зовнішній вигляд, і людей це бентежило. Наче вважала себе не гіршою за інших дівчат, думала, що має не гірші перспективи. Згідно з людською думкою, їй варто було зосередитися на домашньому господарстві й старанно демонструвати, що вона усвідомлює те, про що давно знають інші: ніхто не візьме її заміж, Бессі приречена на дівоцтво. Замість того, щоб у церкві сісти собі тихенько ззаду, дівчина проштовхувалася у центр і сідала посередині ряду, в усіх на виду. У гарну погоду вона кульгала до лавки на лужку і сиділа там із вишивкою або книжкою; взимку вдягала рукавички і розгулювала там, де більш-менш рівно; коли ж було слизько, вона кидала заздрісні погляди на тих, кому ноги дозволяли ковзати по кризі. За її спиною зловтішні парубки — насправді ті ж самі, що крутили дулі Робертові — передражнювали качину ходу Бессі. Ті, хто знав дівчину змалку, до того, як вона стала носити пов'язку, пам'ятали, що те око було якимось білим, а зіниця повернута кудись убік. Неможливо зрозуміти, куди вона дивиться і що бачить.