Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Вийдемо, — пробурмотів Робін.

Вони вийшли надвір і відійшли на ярд від шинку, зупинившись на гравійній смузі між закладом і рікою.

— То на це йдуть мої гроші? На азартні ігри? Чи вони постійно потрібні тобі, щоб платити за той шикарний будинок? Ти живеш понад свою спромогу!

Із Робінових ніздрів вирвалося зневажливе фиркання.

— Як ти мене знайшов? — похмуро спитав він.

Армстронг не міг не дивуватися поведінці свого сина. Він завжди сподівався на краще, але його надіям ніколи не судилося справдитися.

— Невже у тебе немає кращого привітання для батька?

— Чого тобі треба?

— І навіть про маму не спитаєш?

— Якби з нею щось сталося, ти б мені повідомив.

— Щось уже сталося. Але не з твоєю матір'ю.

— Накрапає дощ. Кажи, що хотів сказати, і я повернуся всередину.

— Які твої наміри щодо дитини?

— Ха! І це все?

— Усе? Робіне, ми говоримо про дитину! На кону щастя двох родин! Це не привід для жартів! У чому затримка?

При згасаючому світлі Армстронгові здалося, що губи його сина викривила цинічна посмішка.

— Це твоя дитина? Якщо так, то що збираєшся робити? Якщо ж ні…

— Це тебе не обходить.

Армстронг зітхнув. Він трусонув головою і спробував зайти з іншого боку.

— Я їздив до Бемптона.

У відповідь Робін кинув на нього пильний погляд, але промовчав.

— Я був у домі, де твоя дружина провела останні дні свого життя. Де вона померла.

Робін продовжив мовчати, і погляд його залишався так само ворожим.

— Їм нічого не відомо про коханця, який нібито у неї був. Тиша.

— Хто тобі про це розповів? — у голосі Робіна почулася погроза.

— Я хотів привезти хазяйку того дому до Баскота, щоб впізнала дитину, та вона…

— Та як ти посмів? Це моя справа. І більше нічия. Попереджаю: не пхай носа у мої справи.

Армстронгові знадобилося декілька секунд, щоб отямитися від такої заяви.

— У твої справи, Робіне? Йдеться про долю дитини. Якщо вона — твоя дочка, вона — й моя онука. Якщо ця дівчинка — не твоя, тоді — дитина Вонів. У жодному з цих випадків не можна сказати, що це — суто твоя справа. Так чи інакше, та це — справа сім'ї.

— Ну звісно — сім'я! — Робін виплюнув це слово, наче лайку.

— Хто її батько, Робіне? Дитині потрібен батько.

— Я ж якось упорався і без нього.

Робін крутнувся на місці, аж гравій порснув із-під його підборів, і вже збирався попрямувати назад до «Зеленого Дракона», аж тут Армстронг схопив його за плече. Він був не дуже здивований, коли син розлючено обернувся з кулаком напоготові. Інстинкт змусив виставити для захисту руку, тож раніше, ніж Робінів кулак досяг мети, його зіткнувся з чужою щелепою. Робін вилаявся.

— Вибач, — зніяковів Армстронг. — Робіне, пробач. Тебе поранено?

Але Робін, не зважаючи ні на що, продовжував осипати батька ударами. Втім, Армстронг, не відпускаючи його плечі, тримав сина на дистанції, тож атака не досягала цілі й не завдавала жодної шкоди. Він утримував його так багато разів — у дитинстві та в юності; тоді Армстронга непокоїло лише одне — аби охоплений люттю Робін не поранив сам себе. Тепер удари сина стали вправнішими та сильнішими, але з його зростом і силою годі було на них зважати. Із-під ніг летів гравій, із вуст зривалася лайка, й Армстронг був певен, що шум неодмінно примусить завсідників шинку обліпити вікна.

Їхню бійку припинив скрип дверей.

— Усе добре? — спитав крізь шум дощу чийсь голос.

Робін різко припинив битися.

— Так, усе добре, — відповів він.

Двері шинку так і залишилися прочиненими; можливо, хтось спостерігав за ними звідти.

Навіть не попрощавшись, Робін повернувся, щоб піти.

— Робіне! — стиха покликав його Армстронг. І ще тихіше промовив: — Синку!

Пройшовши декілька ярдів, Робін обернувся. Він теж говорив тихо, і його слова приглушив шум дощу, але вони поцілили так болісно, як не вдалося його кулакам:

— Ти мені не батько, а я тобі не син!

Він підійшов до дверей, перекинувся словом зі своїм напарником, і вони вдвох зайшли всередину, навіть не озирнувшись.

Армстронг побрів назад уздовж ріки. Він наткнувся на вербу, мало не перечепився об коріння, що стирчало в темряві, а за комір йому заливав дощ. Боліли кісточки пальців. Рана, якої він спочатку не помітив, тепер дошкуляла йому все дужче. Він зачепив Робінів рот і зуби. Лизнувши руку, відчув смак крові. Своєї чи синової?

Ріка стрімко текла, розбурхана дощем і власним поспіхом, поки Армстронг непорушно стояв, заглиблений у свої роздуми. «Ти мені не батько, а я тобі не син». Він віддав би усе, щоб повернути ту мить. Що б він змінив? Що сказав би, щоб усе залагодити? Він зробив помилку, і, можливо, саме через неї обірвалися зв'язки, що за декілька тижнів, місяців, а може, й років самі собою набули б колишньої теплоти та приязні. Армстронг відчував: те, що сталося, поклало край усьому. Він втратив сина, а разом із ним й увесь світ.