— А що ж робити, якщо діло треба залагодити навесні чи влітку?
— Чекати. Або залагоджувати його власноруч.
— А де це місце? — спитав Армстронг, коли спорожнив свою склянку.
— Не треба вам туди йти. Це місце не для вас. Я хоч і ніц не бачу, та добре чую ваш голос. Це негодяще місце для такого джентльмена, як ви.
— Я мушу. Мені треба там декого знайти.
— А він бажає бути знайденим?
— Не мною.
— Він заборгував вам грошей? Тоді воно того не варте.
— Справа не в грошах. Сімейне діло.
— Сімейне? — задумався стариган.
— Це мій син. Боюся, він втрапив у погану компанію.
Сліпий простягнув руку, а коли Армстронг узяв її, то відчув, як чоловік помацав його правицю, оцінюючи її міць.
— Я б сказав, що ви цілком можете про себе подбати.
— Якщо треба.
— Тоді я розповім вам, де «Зелений Дракон». Заради вашого сина.
Згідно з отриманими вказівками Армстронг удруге перетнув місто. Поки йшов, закрапав дощ. Він підійшов до пасовиська, коли небо розфарбувалось у відтінки абрикосового та рожевого. На іншому його боці була ріка. Він перейшов її мостом і пішов у бік верхів'я. Обабіч дороги росли кущі ожини та верби, що губили краплі на його капелюх, а вузлувате коріння плуталося у нього під ногами. Світло потроху тьмянішало, і це ж саме відбувалося з думками Армстронга. Раптом крізь гущавину тису, гостролисту й бузини він побачив обриси будівлі з вікнами — квадратиками світла. І збагнув, що прийшов туди, куди треба, бо безпомилково впізнав атмосферу, що зазвичай панує в тих місцях, де люди воліють залагоджувати справи подалі від зайвих очей і денного світла. Біля вікна Армстронг зробив зупинку і заглянув усередину.
Він побачив кімнату, яка здавалася вкрай низькою через обвислу стелю. Її підтримував дубовий стовп завширшки з трьох здорованів. Гасові лампи намагалися трохи розсіяти темряву, і їм допомагали свічки на столах. Було лише надвечір'я, але всередині, здавалося, була глупа ніч. Уздовж стін сиділи декілька самотніх пияків, а біля комину, де найкраще освітлення, стояв стіл, за яким розмістилися п'ятеро чоловіків. Четверо з них схилили голови над картами, а п'ятий, навпаки, сидів, відкинувшись разом зі стільцем, спинка якого вперлась у стіну. Його очі були майже заплющені. Та за кутом нахилу голови Армстронг зрозумів, що ця поза — омана. Крізь вузенькі шпаринки між повіками його сина — а це був Робін — намагався підгледіти карти інших гравців.
Армстронг відійшов від вікна і прочинив двері. Коли він зайшов усередину, всі п'ятеро картярів повернулися у його бік, але в кімнаті було так накурено, та й стовп майорів у них перед очима, тож одразу його не впізнали. Робін вирівняв стілець і зробив знак комусь у темному кутку, короткозоро вдивляючись при цьому крізь дим у те місце, де стояв Армстронг.
За мить чоловік відчув, як хтось невидимий схопив його ззаду за руки. Нападник був на півтори голови нижчий за нього, руки мав тонкі, але вони тримали його, наче міцний дріт. Відчуття утримання проти волі стало для Армстронга новим. Він сумнівався, чи вдасться йому вивільнитися, хоч його утримувач був таким низьким, що Армстронг відчував доторк крисів його капелюха десь у районі лопаток. Інший чоловік, володар густих зрощених брів, що низько нависали над очима, підійшов ближче і з усіх боків обдивився новоприбулого.
— Якийсь дивак. Я його не знаю, — виніс він вердикт.
— Тоді виставте його звідси, — наказав Робін.
Чоловіки намагалися навернути його до дверей, але він пручався.
— Добрий вечір, джентльмени, — гучно промовив Армстронг, розуміючи, що самого його голосу вистачить, щоб усіх занепокоїти. По зміні хватки він відчув здивування тонкорукого чоловіка. Утім, тиск при цьому не послабшав. Бровастий знову пильно придивився до нього і нерішуче повернувся до стола, та не встиг побачити те, що помітив Армстронг: подив на Робіновому обличчі, який він одразу ж приховав.
— Гадаю, ваш містер Фішер захоче мене побачити, — промовив чоловік.
Робін підвівся. Він кивнув своїм охоронцям, й Армстронг вивільнив руки.
Чоловіки відійшли у тінь, і тоді вже підійшов Робін. На обличчі сина застиг той вираз, який Армстронг бачив тисячу разів — від раннього дитинства до пізньої юності. То була дратівлива лють від того, що на його шляху опинився батько. Армстронга здивувало те, яка моторошна ця гримаса на обличчі дорослої людини. Якби він не був його батьком і доволі кремезним чолов'ягою, то, може, й схарапудився б.
Читать дальше