Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Скільки ж він тобі платить, той твій піп?

— Недостатньо. Ти мені вже це казав.

Вона намагалася не думати про свої заощадження, що надійно зберігались у шухляді священникового стола, наче боялася, що коло світла викриє йому їхнє місцезнаходження.

Почулося роздратоване пирхання.

— Чому не принесла мені нічого солоденького? Що ти там йому готуєш, у його попівстві? Яблучний пиріг? Пудинг із терносливом? Закладаюся, що різні финдики-миндики.

— Наступного разу принесу.

— Дивися мені, не забудь.

— Не забуду.

Тепер, коли її очі трохи пристосувалися до темряви, було видно його силует. Він сидів за столом спиною до неї; рукави куртки були йому заширокі, та й уся одежина висіла на ньому, як на вішаку; капелюха він так і не зняв. Судячи зі звуку, рахував гроші. Вона затамувала подих.

Якщо грошей не вистачить, він накинеться на неї. Скільки вкрала? Де вона їх ховає? Яку підлість замислила? І це вона називає вірністю? Задовільних відповідей на ці запитання не існує. Що б вона не сказала, у відповідь отримає стусани. Щоправда, Лілі ніколи й не торкалася його грошей. Може, вона й тупа, але ж не настільки. Утім, ці гроші її бентежили. У неї вже накопичилося багато запитань щодо них, та вона ніяк не наважувалася їх поставити. Їй доволі швидко вдалося встановити джерело цього прибутку. Зазвичай увечері перед його приходом у її дров'яному сараї опинялися діжечки та пляшки з нелегально вигнаною сивухою. Вони були там тільки вдень, а наступного вечора зникали. Їх забирали його клієнти і залишали натомість гроші. Але що ж ставало з грошима, коли він їх отримував? Лише за ніч вигрібав із тайника більше, ніж вона заробляла у панотця за місяць. Лілі була впевнена, що її сарай — не єдине місце, де він обмахорює свої афери. Перекантовувався там, де не треба було сплачувати оренду, ніколи не сидів за гральним столом і не платив жінкам за любов. Він і чарки не торкався. Сам ніколи не пив, лише підбурював інших руйнувати своє життя та спустошувати гаманець. Вона не раз намагалася прикинути його річний дохід: помножувала суми, які діставав із її тайника, вдвічі, втричі, всемеро, але від таких шалених чисел голова йшла обертом. Навіть не знаючи остаточної суми, вона розуміла, що цього цілком вистачить, щоб озолотитися, але він постійно — раз чи двічі на тиждень — з'являвся у тому самому засмальцьованому кожусі, від якого смерділо сивухою; шкіра та кістки, і ще й голодний, мов пес. Він вижирав її їжу та переводив її свічки. Вона не сміла принести до котеджу бодай одну гарну річ. Він одразу забрав би її, продав, а грошей годі було б шукати. Навіть та пара зелених рукавиць із дірками на пальцях щезла б у глибині його кишень. У житті Віка була якась таємниця, що висмоктувала не тільки його гроші, але її також. Крім тих, які вона зберігала у священниковому обійсті. Цього Лілі ніяк не могла збагнути.

Він схвально порснув, і вона знову змогла вдихнути. Із грошима все було гаразд. Завершивши підрахунок, він відкинувся на стільці й зітхнув. Зазвичай давав собі трохи відпочинку після підрахунку. Але їй так робити не варто.

— Я ж завжди був до тебе справедливий, га, Ліл?

— Завжди, — відповіла вона. Але до того, як розкрити рота, Лілі мовчки попросила у Бога пробачення за брехню. Бог розуміє, що бувають такі миті, коли людина просто не може сказати правду.

— Піклувався про тебе краще, ніж твоя стара мамка, еге ж?

— Так і є.

Він погідно рохнув.

— То чому ж ти продовжуєш називати себе Лілі Вайт?

У горлі жінки утворився клубок.

— Коли я приїхала сюди, ти сам наказав не називатися твоїм прізвищем. Сказав, що ніщо не повинно видавати наш зв'язок, тож…

— Але ж можна було обійтися і без Вайта. Ти ж могла обрати будь-яке ім'я. Той шмаркач Вайт навіть не був тобі справжнім чоловіком. Перед лицем Господа. Твій піп про це знає?

— Ні.

— Ні, — зловтішно повторив він. — А я думав, що знає.

Перш ніж продовжити, він дав їй відчути розлиту в повітрі загрозу.

— Я ж не дурень, Ліл. Знаю, чому ти обрала саме це ім'я. Сказати?

— Кажи.

— Ти вчепилася у це ім'я, як ніколи не чіплялася у того хлопа. Лілі Вайт. Невинна та незаплямована, наче лілії у лузі. Це ти така в нас, еге ж?

Вона проковтнула клубок у горлі.

— Говори голосніше, Ліл! Тебе не чути. Таз хама не зробиш пана. Ти чіпляєшся за це прізвище, бо думаєш, що воно зможе відмити тебе від плям, приблизно як ти скребеш цей стіл, або вимиваєш попівський дім. Думаєш, що так зможеш спокутувати.. . Скажеш, я не маю рації, Ліл?